Микола Дашкієв - Зорепади

Прийшла зміна, і мені звеліли з’явитися до Головного. Там уже було вісім Сторожових, усі з особистого загону Л-12 — ветерани. Л-12 уважно всіх нас оглянув і сказав:

— Справа небезпечна. Підете по жовтяк. По насіння. Для плантацій.

— А що таке плантації? — спитав я.

— Рослина з чого росте? — спитав Головний. — З насіння. Ми посадимо насіння біля форту. Виростимо плоди — у всіх буде пам’ять.

Ми загаласували.

— Тільки попереджаю, — підніс він руку. — Мовчати. Підете завтра. На кораблі, який прийшов сюди з Бази.

Л-12 відпустив усіх Сторожових, а мені наказав залишитися.

— Хочу з тобою поговорити, — сказав він. — Сам розумієш: небезпечно. Можете загинути. Без відновлення. Але треба. Треба дістати, нарешті, це насіння! Я б сам пішов, але не можу кинути форт. Одразу помітять. Тому обрав тебе. Ти поведеш загін. Отже, слухай.

Л-12 трохи помовчав.

— Хтось доносить на Базу. Через це загинули інші загони, які я посилав. Ніхто не повинен знати, де висадиться загін. На вашому кораблі купців немає, тільки один Старший. Навіщо він тут? Я думаю, слідкує, щоб ніхто не висадився в джунглях. Відразу подасть сигнал. Треба, щоб не подав. Зрозумів? Тому перед висадкою знайдеш його і ліквідуєш.

Взагалі-то стріляти мені доводилося, але не в своїх. У нас інструкція: «Рятуй товариша, а він врятує тебе». Але, з другого боку, — наказ Головного.

— Зроблю, — відповів я, підводячись.

— Зачекай, — зупинив мене Л-12. — Візьми. — Він подав мені свій променемет з рукояткою, відполірованою за довгі роки його долонями. — Не підведе. А тепер іди.

Ми розташувалися на кормі серед вантажів, що відправляють на Базу. Я взяв променемет і пішов на палубу.

Кілька Сторожових несли вахту. Стерновий вдивлявся в джунглі. Поряд стояв Старший з Бази. Я зупинився в затінку і почав чекати. Із темної води метнулась гнучка луската шия з роззявленою пащею. Старший повів стволом променемета, і голова лускатки хлюпнулась у воду. Я теж підняв свій променемет. Довга вогняна риска прорізала сутінь — Старший і Стерновий упали за борт.

— Що сталося? — підбіг до мене помічник Стернового.

— Лускатка, — відповів я, недбало граючись променеметом.

— Так високо? — здивовано промимрив він і позадкував від борту.

Я розбудив хлопців. Ми пропливли кілометрів зо два, а потім корабель довелось покинути, бо спорожніли енергобалони. Я здивувався, бо сам їх заряджав, але глянув на них і зрозумів: балони хтось підмінив.

Ми висадились на берег і пішли по траві, сподіваючись натрапити на стежку до селища. Спочатку нас було восьмеро, а через два дні лишилося тільки четверо. Здавалося, вся планета повстала проти нас: тубільці, звірі, рослини!

Найгірше було те, що ми майже не могли захищатися. Енергобалони променеметів теж були розряджені. Всі, за винятком мого.

Через три дні після чергової сутички з тубільцями я залишився один, з розрядженим променеметом. Я зняв з одного убитого тубільця одежу, надів її, підібрав спис, довгий ніж і пішов.

Широка стежка вивела на велику галявину. В центрі її на березі струмка стояло кілька хиж. Просто неба лежали купи жовтяку, вкритого насінням. Тубільці метушилися, лущили плоди, забавляли маленьких тубільчат. Я дуже здивувався. Досі я думав, що тубільці, як і ми, ну нехай не зовсім такі, але схожі. А в них, виявляється, є малята.

Посутеніло. В повітрі промайнули нічні дракони. Тубілки пестили своїх малюків, укладали їх спати. Попід ногами вертілися дракони. Малята тягли їх за лапи, сідали верхи, а дракони облизували їм мордочки. Я вийшов з кущів і попрямував до струмка.

Ніхто не звертав на мене анінайменшої уваги. Я навпомацки назбирав плодів жовтяку і побрів од селища. Я брів по болотах, угрузав у піску На пляжах, переходив притоки, продирався крізь хащі. Харчувався плодами, пив з річки.

Звірі бігли за мною по п’ятах, і хоч не нападали, але явно чекали, поки я знесилюся й не зможу захищатись. Коли я відчув, що ось-ось звалюся, на горизонті показався форт.

Похитуючись, я підійшов до воріт і мало не потрапив під промінь Сторожового. Я подав сигнал і бухнувся носом у землю, а коли розплющив очі — побачив, що я в кімнаті Головного, і той сидить біля мене й дивиться, мов на якесь чудо.

Плантацію ми заклали недалеко від форту. Про неї не знав ніхто. На п’ятнадцятий день виткнулися жовто-зелені паростки. Жовтяк ріс швидко. Через два місяці ми зібрали перший урожай. Плоди жовтяку були кисло-солодкі, не дуже смачні, зате якщо з’їсти дві-три штуки, з’являються спогади.