Микола Дашкієв - Зорепади

Ні, тепер Координатор уже не скаржився на свою фахову долю. Саме він, психолог і лінгвіст, тільки й міг хоч сяк-так зрозуміти цю дивну первісну цивілізацію. Остаточно з’ясувалося, що аборигени — а втім, їх можна було звати навіть людьми — хоч і здатні випромінювати гравіграми, сприймають лише надзвичайно потужні імпульси критичних ситуацій. Координатор пересвідчився в цьому, коли випромінив запам’ятований ним сигнал жаху надто агресивного аборигена. Сприйнявши цю гравіграму, первісні люди притьмом шугнули в печеру, завалили її отвір зсередини камінням і дуже довго не виходили звідти. Що ж — треба добре запам’ятати цей сигнал, може, придасться.

Ці люди спілкувалися між собою звуками та жестами. Їхній запас слів був дуже обмежений і стосувався конкретних речей. Водночас запам’ятовувалися гравіграми радості й болю, приязні й ворожості. Вже можна було б спробувати порозумітися з ними, проте Координатор не робив цього — передчасно. Він вирішив продовжувати подорож на південь: первісні люди, звичайно, ще зустрінуться, а от з добового руху сонця, яке знову почало заходити за обрій, можна судити, що незабаром почнеться значне зниження температури.

Його сподівання були надто оптимістичні: збігали дні, а йому не траплялося ніяких слідів діяльності Вищого Розуму.

На стійбище первісних людей Координатор натрапив аж після того, як скінчився холодний період і на планеті знову настала весна. Це численне плем’я жило також у печерах і годувалося полюванням, мало такі самі примітивні знаряддя праці і такий же обмежений запас слів — хоча й інших за вимовою. І цього разу Координаторові вдалося протягом багатьох днів нишком стежити за життям примітивних істот, але тепер він мав можливість аналізувати поведінку кожного з аборигенів глибше й детальніше. Але висновки, яких він дійшов, були парадоксальні, жахливі! Ці створіння справді нібито мали єдине покликання: взаємознищення. Незбагненна річ: двоє найдужчих у племені гостро ворогували одне з одним тільки заради того, щоб досягти прихильності третього. Це ворогування скінчилося тим, що один забив другого. І ніхто не закинув йому вбивства. І взагалі, тут панував той, хто мав більше сили. Тільки до найменших — нащадків, як зрозумів пізніше Координатор — ставилися з поблажливістю.

Мутанти… Страшні, хижі мутанти… Звичайно ж, на цій планеті ніколи не запанує Вищий Розум, бо навіть носії найпримітивнішої свідомості запрограмовані на взаємознищення. Незабаром Координатор пересвідчився в цьому остаточно.

Однієї пізньої нічної години його сторожовий пункт подав надзвичайно потужний сигнал тривоги. Він вловив гравіграми жорстокості й люті, холодної злості і палкого торжества. А в наступну мить його інфрарецептори зафіксували неймовірно страшну картину: на сплячих мешканців печери напали такі ж, як вони, тубільці. Чим був викликаний цей напад — невідомо. Нападники просто безжально знищували всіх дорослих і дужих. Малят і самиць вони забрали з собою і зникли так само несподівано, як і з’явилися.

Вперше за багато-багато днів Координатор вибрався із своєї засідки, попростував до печери. Трупи… Тільки трупи розумних істот, які ще так недавно жили, чогось прагнули…

Невимовний жах охопив Координатора. Жах не за себе, а за цю позбавлену майбутнього планету. Якщо навіть ці надто нечисленні примітивні люди не можуть об’єднати своїх зусиль, годі сподіватися на щось краще. Отож і його подальше існування не має смислу.

І все ж він рушив далі. Все ж снувалося жалюгідне припущення, що десь на цій планеті можна зустріти представників іншої, вищої форми життя. Та на таку зустріч не було навіть натяку, а рухатися з кожним днем ставало важче: почав зраджувати скафандр, а відремонтувати його — не можна.

Але найстрашніше чекало на нього попереду. Одного яскравого, як на цю планету, дня він видерся на стрімчасту гору — і застиг від несподіванки: скільки сягало око, від підніжжя скелі залягала суцільна вода. Море! Якщо річки та озера він міг переходити, то цієї перепони вже не подолаєш. Отже — кінець. Далі йти нікуди.

Уже не заощаджуючи енергії кваркових батарей, Координатор вирізав собі променем варіатора зручну печерку в скелі, посидів перед нею, востаннє обводячи своїми рецепторами цей безконечно страшний світ.

Холоднеча… Жахлива холоднеча, де навіть окис водню перебуває в рідкому стані. Світ взаємознищення, де навіть невідомо яким чином досі зберігається життя. Коли б не крихітне сподівання на неймовірне чудо, на те, що тут СТВОРЯТЬСЯ умови для існування вищих форм матерії, слід було б вимкнути базову пам’ять назавжди. Але ж ні. Хай западе стан напівсвідомості. П’ятдесят тисяч разів окрутнеться ця планета довкола свого жалюгідного сонця, і аж тоді Координатор прокинеться на короткий час… щоб пересвідчитись, що все лишилося незмінним. Що ж — він має виконати своє фахове призначення до кінця!