Микола Дашкієв - Зорепади

Михайло нетерпляче переглянув записану автоматом стрічку градієнта «поля Мро». Ось воно! Наприкінці сьомого місяця польоту на форсованому режимі «Земля-12» потрапила в зону підвищеної потужності поля негативного знака. Її можна було б обминути, автомат-реєстратор протягом кількох днів подавав тривожні сигнали. Проте Дід на них не зважив, бо не був запрограмований на це. А не запрограмував його Северин через те, що ненадійна була апаратура і розвивала вона дуже малу потужність.

Він довго стояв, приголомшений. Сама того не знаючи, Регіна у своєму останньому листі підштовхнула його до відкриття, якому не скласти ціни: коли б заздалегідь опромінили весь екіпаж, не загинув би ніхто. Але ж — пізно. Пізно!

«…Друже мій! Я знаю, як важко буде тобі одному, проте благаю: не втрачай надії, працюй і борись до останнього подиху! Це — мій заповіт. А ще заповідаю тобі пісню — ту сувору й урочисту пісню, яка в найтяжчі хвилини підтримувала кілька поколінь моїх пращурів. Ти прослухаєш її на старовинному стереографі з оцієї скриньки. Він належав моєму прадідові, людині надзвичайної долі. Паралізований у юнацькому віці, він, як письменник-герой XX століття Островський, не скорився хворобі, працював усе своє довге життя напружено й плідно. Так, йому часом було дуже сутужно, і тоді йому допомагала ця пісня. Перед смертю він заповів її мені. Тепер вона буде твоєю. Живи і борись!

Михайло обережно видобув із скриньки незграбний апарат. Так, це стереограф, примітивна, первісна модель мікрогола. Йому не менше сотні літ. То ж чи хоч працює він?

Так, працює: щойно Михайло натис на кнопку, вмить виник і заяснів «куб простору», почав поглинати все довколишнє…

На тривожному тлі пожежі проступила зловісна постать. Вусатий червонопикий мордань у чудернацькій шапці з емблемою двоголового орла стривожено прислухається до звуків наростаючої пісні, до лунких кроків… Висмикнув револьвер з кобури… Схопився за сюрчок…

Розпливлася ця пика, а натомість постала інша — теж випещена, пухкощока, та вже з куцими вусиками, і на кашкеті — одноголовий орел. І цей прислухається до мелодії, яка лине дедалі голосніше. І цей хапається за пістолет і сюрчок.

Ще пика… Ще… І ще… Вони всі — різні з виду, але всі вдягнені в мундири, всі мають тупі, жорстокі олов’яні очі, всі хапаються за зброю та за поліцейські сюрчки…

А кроки гучнішають, наближаються; уже двигтить брук, земля здригається від тисяч важких кроків. І раптом у мелодію вривається молодий дужий голос:

Михайлові аж подих перехопило: так он про яку пісню писала Регіна!

А голос дужчає, наливається міддю. І Михайлові здається, що і він сам усім своїм єством бринить разом з отим голосом. «Куб простору» вже поглинув його; з глядача він перетворився на активного учасника. Це проти нього мчать з нагаями та шаблюками кінні жандарми, це в його груди влучають кулі. Пісня не змовкає, її підхоплює хтось поруч:

По проспекту старовинного міста пливе під знаменами жива ріка. На Землі тече дев’ятнадцятий вік, вибухом виростає двадцятий — віки народження й утвердження найгуманнішого в історії людства ладу.

Демонстрації… Мітинги… Барикади… На вулицях та майданах світових столиць шаленіють кулемети, свищуть шаблі. Свинцевий дощ розпанахав червоне знамено. Воно падає разом з прапороносцем, та інший підхопив його, підняв високо над барикадою:

І вже не кулі — бомби, бомби, бомби на мирні села й міста. Та ось інший — світлий вогненний дощ переможних салютів над радянською Москвою.

Пісня дедалі гучнішає і наростає. Її підхопили Азія і Африка, обидві Америки. На крилах цієї пісні вже вся Земля. І під її невмирущу мелодію зринув у першу подорож до зірок фотонний велетень «Інтернаціонал».

Проектор вимкнувся давним-давно, а Михайло Северин усе ще сидів нерухомо, втопивши погляд у просторінь. Він навіть уявити не міг, як вплине на нього ця старовинна, дуже недосконала з технічного боку стрічка. Вона збурила в ньому цілу зливу почуттів. Досі він скорявся незламним законам логіки, а вони в даному разі приводили до суворого висновку: надії на порятунок немає, отож і подальше існування втрачає смисл.

Але ж ось щойно перед ним пройшов животрепетний відтинок історії людства. То якщо базуватися на чистих законах математичної статистики, яку надію на перемогу мала та жменька одчайдушних хоробрих на чолі з Леніним, що стала на герць із жорстоким, неймовірно могутнім ворогом у масштабі цілого світу?! А вони незламно вірили в свою перемогу. Боролися за неї, не шкодуючи власного життя. І — перемогли!