Олег Романчук: Зоряний кристал

— Але ж ми не у фінікійських піратів, — засміявся Демокріт. — Рятуватися втечею негоже. Випиймо краще за крилату Ніке, що витає поряд. Мій демоній віщує перемогу.

Мовчки піднесли фіали.

— Найважча дорога між початком і кінцем мети, — ставлячи келих на стіл, мовив Демокріт. — Початок я колись зробив. Проте до кінця мети ще не дійшов… Не просто залишатися самим собою, а надто коли хочеш, щоб тебе зрозуміли інші. Зрозуміли й оцінили те, що сьогодні видається незвичним і незвичайним.

— Ну, а коли гонористі абдерити не зрозуміють твого прагнення прилучити їх до знань інших народів, якщо їм байдужий розшир знань про буття, то чи не впаде гроза на твої твори? — не втримався Агрот. — їх можуть знищити, спалити, а тебе самого чекатиме вигнання.

Демокріт стенув плечима.

— У твоїх словах є частка правди, — відказав сумовито. — Однак я вирішив залишитися. Негоже втікати з рідного дому. Безчестя гірше від поразки…

Архонт Філоклет жестом вказав Демокріту на мовницю, що стояла поряд із суддівськими лавами, випинаючись, немов стріла, до центра ареопагу. Демокріт неквапно піднявся шістьма східцями. На майдані запала тиша. Лише чути було, як у клепсидрі дзюркотить вода, нагадуючи про невпинний поступ часу. Що скаже на своє виправдання цей вандрівець із далеко не поміркованою софросюне? [17] Софросюне — відчуття міри, одна з властивостей людської добродійності в розумінні стародавніх греків. Люд нетерпляче очікував перших слів оскарженого.

Демокріт виглядав на диво спокійним. І це, як зауважив, завдало відчутного удару по заздрісниках і давніх противниках у полеміках та диспутах. Навіть найперший скептик Антисфен оцінив цю стриману розважливість і тепер тихцем перемовлявся з сусідами про обрану Демокрітом тактику захисту.

— Ти розтринькав батьківські гроші й нічого не досяг! — почувся з натовпу чийсь вигук.

— Та він звичайний пройдисвіт, — озвався хтось услід.

Демокріт спалахнув. Майданом прокотився гомін. Та відчувалося, що не всі підтримують поліфонів-базік. У натовпі були й доброзичливці. Усміхнувся. Повів плечима, немов скидаючи зайвий вантаж. Розправив складки на червоному гіматії, надягненому поверх хітона за наполяганням Дамаса. Пошукав брата очима, однак не примітив. Але знав: він десь поруч, і це підбадьорювало.

— Нехай захищається! — почулися голоси.

— Говори, любий Демокріте, — медово проказав архонт Філоклет.

Демокріт шанобливо вклонився. Він раптом відчув, як вітер надії наповнює впевненістю у перемозі його вітрильник — розум і свідомість.

Почав:

— Мені щойно поставили на карб мою бідність. На це я відповім так: у демократичній державі бідності слід віддати перевагу перед тим, що звичайно називають щасливим життям, настільки, ж, наскільки свобода краща від рабства.

— Хайре, Демокріте! Хайре! — почулися схвальні вигуки.

Вони долинали з рядів, де розмістилися власники подертих хітонів. Заможні громадяни насторожуються: оскаржений нахабніє. Міняться обличчя тих, хто сидить у перших рядах суду. Не подобаються їм слова Демокріта. Але закон поліса надає обвинуваченому право захищатися так, як він сам хоче.

— Не в багатстві щастя, а в мудрості, — рубонув рукою повітря Демокріт. — Лише мудрість підіймає людину над примхами долі. Лише мудрій людині відкрита вся земля. Для хорошої душі весь світ — батьківщина. Проте і зло може вирости з доброго, коли не вміють як слід користуватися добром. Тому, пізнаючи довколишній світ, люди повинні пізнавати і самих себе. Саме для цього природа і дала людині розум, який може далеко бачити, може передбачати те, що є, і те, що буде. «Мірилом усіх речей є людина», — сказав колись мудрий Протагор. Кому ж, як не вам, моїм землякам, судити про мою софросюне?

Над майданом німувала тиша. Тим часом Демокріт продовжував:

— Колись давно наші предки не мали житла, не знали вогню, живилися випадковою їжею. Змінити життєвий уклад їх примусила нужда. Зрештото, кмітливість, руки навернули їх до культури. І ніщо інше, як розум людський, є мірилом усього, що діється довкруж. Проте все ще надто часто людина залишається сліпою іграшкою в руках природи і, як не сумно, у своїх власних. Далеко не завжди розум гарантує людяність, Іноді досить мерзенної чутки, щоб людина розпрощалася з життям. Досить згадати Клеона — верховного жерця Парфенона, [18] Парфенон — найбільший храм в Афінах. який звів облудний наклеп на Фідія, що той краде золото, відпущене на оздоблення статуй. І що ж? Філій був змушений випити цикуту. Той же Клеон звинуватив Анаксагора в богохульстві за те, що він назвав сонце вогняною брилою. І лише заступництво Перікла врятувало йому життя. Проте Анаксагор усе ж став афінським вигнанцем, а твір, в якому він заперечує існування богів, спалили. Зрештою, лиховісні хмари осуду чи небажання зрозуміти завжди з’являються над тими, хто мислить відмінно од інших або ж переростає свого противника.