Але на третій день я занудьгував… не занудьгував, коли чесно вже, занепокоївся: не може все далі в нас продовжуватися просто так, треба щось вирішувати… а я не був готовий вирішувати. І я сказав їй, що мені пора, в понеділок, мовляв, на роботу (це була неправда). Вона провела мене до автобуса. На прощання кілька разів повторила: «Напиши мені… напиши!»
Я обіцяв… і не написав. Стримало міркування, яке часто навідується до чоловіків після того, як вони «доможуться свого»: надто вже легко вона мені піддалась. Мені піддалась — й іншому так піддасться. Та й взагалі вона не дуже відповідала образові «дівчини моєї мрії», який майорів у моїй інтелігентній душі.
Дівчата наближаються. Порив вітру відносить хвилясте, розпушене по плечах волосся Клави вбік і на мить надає їй схожості з тією жінкою на фотографії, яку показував мені Багрій; схожість не зовнішня, вони несхожі — у тієї видовжене обличчя, у цієї кругле із пухленькими щічками, і постави різні… а в чому ж? Мені стає не по собі, душу млоїть холод — холод усвідомлення непоправної втрати.
Що ж зараз буде?.. Ось наближається жінка, яку я любив і зрадив. Бо ж справжнє у нас із нею було, справжнє — тепер я виразно це розумію. І чому я їй не написав? Чи зустрів ти «дівчину своєї мрії», телепню, за минулий рік? Авжеж… Та й мрія ж ця, образ, — від вражень кіно, від платівок, від показухи. А в цієї — все непідробне, справжнє, своє… як вона обличчям до тебе, хлюста, притискалась, до руки твоєї!..
Сходимося. Перший порух у мене: пройти мимо, не дивлячись, — тільки б швидше все лишилось позаду. Але ні, для мінімізації відмін треба повторювати все до моменту вагань: гукнути її чи не гукнуть? Варіанти починаються з вагань.
Зупиняюсь, заводжу ту ж розмову, отримую ті ж поради й відповіді від високої рудої Світлани: про автобус і що на практиці тут… І Клава, імені якої я не знаю і не взнаю, так само дивиться: ну, придумай же що-небудь! Зараз ми розійдемось — і все… І мені по-дурному здається, що вона зараз візьме й кинеться мені на шию, — що я тоді буду робити?
Вони йдуть далі. Я дивлюся вслід. Клава оглядається. Я її не кличу. Метрів через двадцять оглядається ще раз. Я спохоплююсь: чого це я стою, як бовдур, уже почався варіант! Іди своєю дорогою у своїх справах: я закидаю рюкзак, іду.
За чверть години з її пам’яті згладиться образ парубка в білому чепчику й з рюкзаком.
Я йду своєю дорогою у своїх справах, поспішаю до села, до автобуса — і на душі так тоскно від нудьги й самотності. Іду мимо ненашого стіжка по ненашій звивині… а тепер би я їй написав! Ось так і кукатиму сам у житті. Як Багрій.
І сіре сонце з сірого неба освітлює темно-сірий ліс на тому краю долини, сірі луки і сіру бинду ріки. Тільки тепер це не через відстороненість. Зовсім навпаки.
Далі було просто. Автобусом до Славгорода, звідти другим до Бихова. Квитків на поїзди південного напрямку з нагоди початку відпускного сезону нема — десятку провідниці купейного вагона, прикотив у місто, на околиці якого той авіазавод і КБ Бекасова.
Найтруднішим виявилось потрапити на прийом до Івана Володимировича. «Генеральний конструктор взагалі вельми рідко приймає сторонніх відвідувачів. Зверніться з своєю справою до заступника по загальних питаннях, по коридору п’яті двері наліво. Не бажагте? Ну, викладіть ваше прохання письмово, залиште в секретаря — розглянуть…» Довелося сказати прямо:
— Я з приводу недавнього падіння БК-22 в Сибіру. Знаю причину.
Наполоханий референт щез за оббитими шкірою дверима — і Бекасов сам вийшов зустріти мене.
Далі було все: моє повідомлення про надрізи, негайний дзвінок Бекасова на завод — перевірити, дуже швидка відповідь із цеху, що перевірили і підтверджується, негайна команда поставити такі гвинти на повні аеродинамічні випробування, створити комісію, ревізувати склад, перевірити гвинти в усіх складених літаках і тих, що працюють… Та вже в момент зустрічі з Іваном Володимировичем я відчув: відлягло, відпустило. Спокійно долетить і сяде той літак. Немає більше рисок на гвинтах.
Єдине, про що я ще поклопотав перед Бекасовим, це щоб Петро Денисович Лемех (він саме допрацьовував в КБ останні тижні) неодмінно був включений у комісію. Генеральний конструктор не заперечував, а в усьому іншому можна було покластися на обставини й характер Петра Денисовича. Неприязні до бідолашного начцеху Фелікса Юрійовича я більше не відчував, але правило щонайменших відмін між варіантами повинно бути дотримане.
Читать дальше