Володимир Савченко - Зустрічники

А ще через три години перед селом на високому березі я зустріну двох дівчат… І далі почнеться варіант. Шкода попереднього, який перейде в категорію нереалізованої можливості, — але нині я тут у справі, а не для свого задоволення. У серйозній справі.

А зараз спати!

Під ранок посвіжішало, промерз. Розвів багаття із збережених сухими в целофановому мішечку ялинових шишок, підкріпив себе міцним солодким чаєм. На сході сонця перебрів на цю сторону табун, з дідком на білій клячі попереду. Він почастувався в мене сигаретою, міцним словом обклав свою худобу й зник з нею на лісовій дорозі. А я зібрався, перейшов убрід на лугову сторону і рушив босоніж по росі.

Сонце піднімалось в ясному небі. Підступну старицю я помітив здаля, взяв праворуч. Вийшов до широкого плесового вигину Проні. Туман плив над рівною водою, під кручею на тому березі вир повільно крутив хворостину. Мені треба тепер на той берег. Техніка переправи нехитра: роздягнувся догола, одяг і рюкзак — у пластиковий мішок, зав’язав його кінцем довгого шнура, другий його кінець накинув петлею собі на плече, — мішок у воду і сам туди ж. До протилежного берега було метрів з п’ятдесят, але так ласкаво прийняла мене ранкова, чиста вода, що туманилась від збереженого тепла, що я плив, буксируючи мішок, вниз за течією добрий кілометр — насолоджувався.

Вийшов, одягнувся, йшов далі по високому березі мимо червонокорих сосон вздовж напівобваленого, засипаного глицею безкінечного окопу часів війни. Річка вільно петляла по широкій заплаві: загинала до села, що сіріло хатами на другому краї її, поверталась, текла рівно внизу, потім раптом, зробивши пірует, описувала закарлюку, схожу на людське вухо, поверталася знову.

Я йшов, дихав щонайсвіжішим повітрям, вникав у посвистування птахів над головою, дивився на річку й небо — блаженствував.

Гей, Проне, радосте моя, — один я тебе розумію! Географи скажуть, що цей поворот назад ти зробила, тому що такий ухил, рівень дна… коли б не так! Це ти текла, текла і — бац! — згадала, що треба щось подивитися ззаду, біля того краю долини, чи підмити там берег з похиленою тополею, чи щось іще — і пішла назад. Зробила своє — повернулась. Я сам такий, Проне, річко моя, тому ми з тобою свої в дошку.

…Щось у рюкзаку муляло мені у праву лопатку. Зняв, розв’язав, подивився: ті півбрикету горохового концентрату, якого я так і не споживу. Гей, приятелю, мало того, що я тебе марно несу, так ти мені ще й спину тиснеш!.. Розмахнувся з кручі — жовта грудка полетіла на середину Проні. Їжте його, риби, поправляйтесь. А я вже краще — вас…

Втім стоп! Я випереджаю графік. За цим вигином річки почнуться зарослі ліщини, а зразу за ними — той струмок. Там мені належить бути відразу після десятої, а зараз дев’ять з хвилинами. Це через обхід тієї старухи — та й взагалі по знайомій дорозі йдеться швидше. Саме час зробити «куп-куп» на цьому пляжику-миску…

До струмка приходжу о 10.05. Чистесенька вода тече по річищу з піску й камінців серед трав’янистих берегів з кущами; за кілометр звідси, де джерело виходить із землі, стоїть дерев’яний хрест, прикритий за тутешнім звичаєм дашком із дощечок. Свята криниця. Мене завжди чарує диво джерел: із землі — із твані власне — тече вода, чистішої, смачнішої, справжнішої якої не буває… Стаю на коліна на бережок, схиляюсь, черпаю пригоршнею, п’ю. Ой вода ж! Сідаю, дістаю з рюкзака алюмінієву кружку, черпаю, п’ю ще. Ну й вода! Вина не треба. Враження таке, буцім вона не через стравохід і шлунок, а прямо від рота розходиться по всіх м’язах і клітках тіла, наповнює їх бадьорою свіжістю. Від її студеності заломило зуби. Передихнув. Нумо, ще кухлик. Знизу по річці долинають гупаючі удари. Це наближається моя юшка. Рибалки промислові, від колгоспу, — вони ставлять сіть (зразу за ближнім поворотом), роз’їжджаються в човнах і, б’ючи по воді бовтами, заганяють рибу. У них норма ЗО кілограмів у день, та й собі ж треба… Давайте, давайте, хлоп’ята!

Для декоруму я все-таки вирізую з горіха два рогачики й перекладину, наповнюю котелок водою, збираю трохи хмизу, вішаю котелок… Юшку ж бо варитимемо не тут: он, метрів за десять, відігнений горизонтально цілий стовбур від куща, під ним кострище; на стовбур вони повісять свій казан. «Тут наше стаціонарне місце», — пояснить рибалка в окулярах і з зачатками інтелігентності, любитель потеревенити. Другий, неголений, помовчуватиме та помішуватиме.

А ось і вони, двоє в клейончатих фартухах. Вискакують із човнів і перш-наперш ідуть до струмка, умиваються, п’ють воду. Наближаються до мене, вітаються, сідають на горбок поряд, закурюють, заводять розмову: звідки та куди, де живу, ким працюю, — попередньо. Я відповідаю, питаю сам — і все зволікаю підпалювати папірця під хмизом, очікую, коли почнуть відмовляти.