Олександр Ємченко - Піраміда Сонця

Спостерігаючи за рухом Меркурія, Скіапареллі у 1889 році дійшов висновку, що періоди його обертання навколо власної осі і довкола Сонця адекватні. А це означало, що одним боком планета вічно повернута до світила, а інший дубіє у мороці і холоді, тобто на одній півкулі стоїть вічний день, а на іншій панує вічна ніч. Планета без зміни дня і ночі… Унікальний випадок!

Допустимо, що італійський астроном мав рацію. Допустимо також, що Меркурій, як вважав не менш відомий французький астроном Жан Байї, «оточений повітреподібною атмосферою». Що трапилося б з нею за таких незвичайних кліматичних умов? На одному боці, де панує вічна ніч, газова шуба планети під впливом страшного холоду перетворилася б на рідину і замерзла. Атмосферний тиск різко впав би. Тоді сюди полине нагріта Сонцем атмосфера з іншої півкулі і теж закрижаніє. Так врешті-решт вся газова оболонка планети скупчилася б на одному боці і стала кригою. Цікаве видовище!

Проте і Скіапареллі, і Байї помилилися. У 1965 році істину встановили радіотелескопи. Стало відомо, що Меркурій обертається навколо своєї осі не в унісон свого обертання довкола Сонця, тобто не за 88 земних діб, а за 59. За один меркуріанський рік планета здійснює півтора оберта навколо осі. Отже, за такого руху заскніла «вічність» дня і ночі унеможливлюється. На Меркурії є зміна світла і темряви. День там триває 88 земних днів і стільки ж тягнеться ніч. Якщо земна доба дорівнює 24 годинам, то на першій планеті Сонячної системи вона триває… 4224 години!

Ще одна меркуріанська дивовижа. Планета бігає навколо світила по дуже витягнутій еліптичній орбіті. (Виконуючи доручення богів, гонець Олімпу проникав у найвіддаленіші закутні горішнього і підземного світу.) У поєднанні з повільним обертанням навколо осі це породжує вражаючі ефекти. Космонавтам, що прилетіли на цю планету, здавалося б, що Сонце «неправильно» рухається по небосхилу. Воно може прискорювати чи сповільнювати свій рух, зупинятися чи навіть ненадовго повертатися назад. Це незвичайне явище «маятникового» руху назвали «ефектом Ісуса Навина», який за біблейним переказом зупинив одного разу Сонце. Такий «кінець світу» триває на Меркурії по два тижні планетного «ранку» і «вечора». У деяких зонах меркуріанської кулі появу і зникнення Сонця можна спостерігати двічі на добу. Більше того, світило може в одному й тому ж місці сходити і заходити.

Звичайно, такі небесно-механічні метаморфози не могли не привернути увагу вчених. Деякі з них поспішили пояснити це явище тим, що Меркурій колись ніби був… супутником Венери і знаходився від неї на відстані всього 480 000 кілометрів. Та потім складні гравітаційні сили сповільнили його рух, і планета за кількасот мільйонів років вийшла на самостійну сонячну орбіту. Ситуація, що й казати, екстравагантна. Та вона поки що не вийшла з розряду гіпотези і фактами не підтверджена. Якби богиня краси й кохання й мала свого супутника, то навряд чи вона випустила б його з своїх обіймів.

Що ж чекає космонавтів на Меркурії, який, одержуючи в сім разів більше тепла, ніж Земля, одним боком буквально купається в сонячному палі, а з тилу відкритий всім холодам космосу?

Тривалий час думали, що там, на освітленому боці, стоять озера розплавленого металу, а на споночілій півкулі течуть ріки рідкого гелію з шматками твердого кисню й водню. Так гадали досить авторитетні вчені.

1829 року в Москві вийшла книга під назвою «Астрономія для тих, хто не знає математики, чи повний огляд цієї науки у новітньому її стані». Автором книги був уже згадуваний французький астроном Жан Байї. У розділі, присвяченому Меркурію, він писав: «Останнім часом помічені на Меркурії надзвичайно високі гори… Є причина думати, що Меркурій оточений повітреподібною атмосферою».

Майже через 150 років один з відомих радянських планетологів Л. В. Ксанфомаліті зазначав, що перша планета Сонячної системи уявлялася вченим такою: «Чорне небо. Розплавлена гарячими променями близького Сонця мертва поверхня. Химерні скелі втопають в озерах розплавленого металу. Сліпуче сонячне світло і глибокі чорні тіні».

Таким бачили земляни меркуріанський ландшафт у докосмічний час. Вчені гадали, що коли планета повернута до світила одним і тим же боком, то сильний розігрів поверхні міг народити басейни з розплавленим оловом, вісмутом, кадмієм, а на зворотному боці, де температура падала за 150 градусів холоду, могли потекти ріки гелію з затверділим киснем та воднем.