Юрий Бедзик - Великий день iнкiв

Професор Крутояр іде повільною, втомленою ходою, очі опущені додолу, чоло покраяне зморшками задуми. Надто багато сліпучого світла на цій вулиці, краще дивитися собі під ноги.

Біля статуї Болівара він зупиняється. Йому здається, ніби хтось, скрадаючись, іде за ним назирці. Професор оглядається, але нікого не бачить.

В пам’яті його спливає нещодавня подорож, довгі дні виснажливого блукання по льяносах і тропічних нетрях. Там, у найглухіших закутках Орінокської долини, його теж не кидало почуття, що за ними стежать, чиїсь невидимі, пильні очі тягнуться за кожним їхнім кроком, зважують кожен їхній вчинок, наслухаються, пильнують, беруть собі на карб. Та й лікар Бунч, опасистий, з обважнілим обличчям чоловік, також скаржився, що відколи вони вирушили в подорож по Оріноко, йому весь час здається, ніби за ними хтось стежить. Тільки молодий, хвацький географ Ілько Самсонов і професорів син Олесь не відали ніяких хвилювань, сприймаючи подорож просто й безпосередньо, як мінливу, захоплюючу картину.

Зараз вони всі відпочивають у готелі. Завтра вранці літак підніме їх у повітря, і вони, глянувши востаннє на сонні води Оріноко, подадуться далі на південь, де їх чекають нові пригоди, нові небезпеки і відкриття.

Крутояр витер хустиною чоло. Від сірих, припорошених плит тротуару пашіло жаром. Білі будиночки з плескатими дахами ховалися в закурених, сизо-жовтих купах акацій.

Десятиденна подорож по Оріноко принесла очоленій Крутояром експедиції багато цікавих несподіванок. Експедиція надибала на людей з напіввимерлого індіянського племені каража, знайшла чудову колекцію старовинних речей народу тупі, зібрала чимало рідкісних зразків місцевої фауни й флори, дослідила рельєф Орінокського нагір’я. І все-таки Крутояр добре знав, що їхні відкриття були тільки краплиною в морі того багатства, яке ховала від людини нерозгадана земля Орінокського басейну.

Тепер на них чекали ще важчі шляхи — простори Амазонки. Короткий стрибок літаком — і знову вода, спека, ліс. Аж доки каламутні хвилі великої ріки не винесуть їх до безмежного Атлантичного океану…

Ось і порт. Біля дерев’яного причалу погойдується незграбний, старовинної будови корабель з високою трубою, яким вони прибули сюди з Сан-Феліче. Капітан, добрий, старенький дідусь у поношеному кітелі і обвислому сірому капелюсі, ставився до них з повагою. Його щось не видно на палубі, мабуть, сидить десь у барі і за склянкою дешевого мартіні шеретує свої невеселі думки.

В порту не так відчутно задуху. Ріка ледь помітно парує. Пливуть на хвилях бензинові плями, дітлашня бовтається при березі, біля гранітного пірса. Млосна тиша, спокій, сонячна прозорість.

Крутояр схилився на дерев’яні поручні, очі його зупинились на вуличках містечка, на цинкових дахах, на гострих шпилях кам’яних церковць, на стрункій телевізійній антені. Староліття й сучасність. Усе тут разом, усе сплелося, змішалося…

— Дай мені спокій! Набридло твоє базікання! — вигукує хтось поруч.

Крутояр обертається на ті слова. Двоє чоловіків в потертих костюмах стоять зовсім близько і дивляться на річку.

— Ти даремно, хлопче, комизишся! — намагається переконати в чомусь свого товариша невисокий на зріст робітник з темним, задумливим обличчям. — Кидай своє Бакарайбо і їдьмо на Сан-Феліс. Американці платять на залізних рудниках долар у день. А буває і по півтора.

— Мене побрехеньками не купиш! — спалахує цибатий, вузькогрудий здоровань і тягнеться очима кудись у зарічанський простір. — Краще піду на службу в національний корпус безпеки.

— Скоро цих гестапівців вішатимуть, як собак!

— О, ні! Хунта почувається чудово…

Крутояр мимоволі здригається. Невесела правда життя на якусь мить пригнітила його душу. Він знову дивиться на місто, знаходить поглядом гостроверхий будинок мерії, над яким затрималась попеляста хмарина, суха й легка, як крильця мертвих метеликів. Здається, гострий шпиль телевізійної вежі зачепився за її пінясте мереживо і не пускає її в далеч, не хоче розлучитися з нею.

— Сеньйоре Крутояр! — раптом лунає вражено і радісно.

До Крутояра здалеку всміхаються вузенькі очі. Високий, трохи зсутулений дідусь у світлому костюмі, з довгою тростиною в руці чимчикує до нього через дорогу. Дуже знайоме обличчя. І голос нагадує про давнє, напівзабуте. Швед Сундстрем! Невже це він, вічний мандрівник і шукач своєї загубленої мрії?

— Моє шанування, пане Сундстрем! — поспішає йому навстріч професор.