Петр Коломиец - День сірої хвилі

Здавалось, зовсім недавно він зійшов на автобусній зупинці біля повороту на сіті. Вузький забетонований путівець привів його спочатку до колишніх залізорудних кар’єрів. Високі горби червонуватої породи були вкриті мохами й лишайниками. У кар’єрах майже на п’ятдесятиметровій глибині росли низькі покручені дерева й кущі. Біля самісінького путівця чорніли кощаві скелети землерийних машин. Люди пішли звідси, коли вичерпали руду. Та природі ще довго доведеться заліковувати важкі рани землі.

Повз Девіда промчали кілька довгих приземкуватих вантажівок з двома червоними літерами “ЕМ” на дверцятах. Хлопець піднімав руку й гукав. Та ніхто не зупинився. І знову він ішов, роззираючись навсебіч, аж поки не смеркло. Переночував під старезним буком, який випадково уцілів ще з тих часів, коли тут шуміла прадавня пуща. Хлопця покусали комарі, і він лише перед ранком поспав зо дві години. І знову прийшов той самий надокучливий сон. Нібито лежить він на канапі в темній кімнаті й не розплющує очей, боїться, щоб не осліпнути від пекучого світла. А хтось страшний нахиляється до нього й кричить:

— Скажи, де батько!.. Скажи, де батько!..

Він мовчить, бо немає сил навіть поворухнути язиком. А почвара, що зачаїлася в темряві, волав ще гучніше. Потім щось починає колоти у скроні, язики полум’я лижуть заплющені повіки. Тисячі голок колють шкіру на чолі. І врешті лунає голос — інший, не такий ненависний:

— Хлопець нічого не знає. Інакше він би все сказав…

Голки вже не колють шкіри. Згасає пекуче полум’я. Хлопець прокидається, обмацує голову. Чому ж він не може відкараскатись від цього жахітного сну? Через дві—три ночі, ніби за розкладом, одні й ті ж самі моторошні сновидіння.

Вранці Девід вирушив у дорогу. Горби рудої породи та кар’єри поступилися місцем торф’яному болоту. Путівець уже не петляв поміж нагромадженнями брил, а вів прямо до незримої лінії крайнеба. Врешті-решт хлопець сів перепочити. І раптом зрозумів, що далі йти не зможе.

Від усвідомлення цілковитого безсилля хотілося плакати. В очах щипало. Ще мить, і по брудних впалих щоках заструменіли б сльози. Але Девід зумів перебороти розпуку. Ні, він ще сьогодні дійде до сіті.

Хлопець трохи подумав і дістав із кишені акуратно складений чотирикутником аркуш паперу. Він беріг його, мов зіницю ока. Розгорнув папірця й ще раз, вже вкотре, прочитав:

“Любий Девіде!

Не потерпай за мене. Мине небагато часу, і я повернуся. При потребі тобі допоможуть мої товариші. Не розшукуй мене. Я тебе не забув. Щоранку запитую себе: “А що там робить мій маленький Девід?” І сам собі відповідаю: “Девід — мужній хлопчина! Він вчитиметься й чекатиме на повернення батька”.

Не можу тобі, на жаль, сказати, коли я повернуся. Але я вірю в те, що цей день не забариться. Вір і ти! Цього листа спали, нікому про нього не говори. Я й так чиню необережно, подаючи тобі цю звістку. Де я зараз живу, ти можеш здогадатися. Пригадай одного чоловіка, який нещодавно був у нас в гостях. Він був одягнений у незвичайну уніформу. Чи не так?

Девід знайшов записку в себе вдома через кілька місяців після зникнення батька. Він прийшов з ліцею, відчинив двері ультразвуковим ключем і забрів до своєї кімнати. Ввечері, коли висував із стіни вузеньке пластикове ліжечко, на підлогу, вкриту ситаловим килимом, упав аркуш паперу. Девід підняв записку й безліч разів перечитував текст.

Хлопець нікому не сказав про записку. Але він її не спалив. Девід прочитав чимало детективних романів і знав, що треба робити у подібних випадках. Хлопець відрізав од аркуша паперову стрічку й пішов до найближчої слідчої контори. Там з нього покепкували й сказали, що таким папером користується половина острівної країни.

Хлопець почав уперто пригадувати. Ультразвуковий ключ до квартири, окрім нього, мав тільки батько. Того ж таки вечора, коли на підлогу впала записка, він спустився на швидкісному ліфті у вестибюль. їхній будинок, де мешкали люди середнього достатку, охороняли по черзі колишні поліцейські. У дім вони пускали тільки тих, кого запрошували господарі квартир.

— Мені здається, що хтось побував сьогодні у нас вдома, — сказав Девід. — Чи не заходив хтось чужий у дім?

— Хлопче, як ти можеш так думати! — обурився охоронець у куленепробивному жилеті. — Навіщо ж тоді ми тут? Люди зараз майже не ходять одні до одних у гості. Не те було колись, ну, скажімо, років із тридцять тому. Тоді, уяви собі, люди збиралися ще сім’ями, щоб поїхати разом на пікнік. Важко в це повірити, правда? Так що сьогодні до наших мешканців приходили тільки родичі. Я їх усіх добре знаю. Вони сюди ходили ще задовго до того, як зник твій батько. Та постривай… ще приїздила машина “Ескадрону милосердя”. І я в дім пропустив одного їхнього службовця. їх, як і поліцію, пускають всюди. Такий закон. Документи він мав справні…