Петр Коломиец - День сірої хвилі

— Надто вже воно схоже на правду, хлопче, — мовив Хоменко. — Не віриться, що тобі приснилася та гідроакустограма. Даремно тільки ти затаїв це од нас.

— Мені аж пекло сказати. Тільки ж на Пата-Нуї лепрозорій… Кепкували б з мене… Спіймався, мовляв, на гачок якомусь прокаженому.

— Тут усе зводиться докупи, — міркував уголос професор Грассар. — Пітер Рід дуже хотів зустрітися саме зі мною. Зараз не час гадати, як він зумів послати гідроакустограму. Тільки ніхто б йому не йняв віри, якби він почав лякати незнайомих людей розповідями про ті контейнери. Ясна річ, подумали б: прокажений з глузду з’їхав. Єдиний вихід був у нього — саме мені подати звістку. Він усе правильно розрахував. А послати радіограму на “Жюль Верн” могли з будь-якого судна. Просто так, про всяк випадок…

І тут Хоменко, врешті, вирішив підбити підсумки напруженій гарячковій розмові.

— Поки що у нас дуже багато слів, а діла мало. І цієї мозаїки фактів уже вистачить. Нам потрібно розробити чіткий, конкретний план. На все інше шкода часу.

— Чи маєте детальну карту морського дна? — запитав професор Грассар.

— Добре, що ми тільки-но завершили ехолокацію, — відповів Хоменко.

Воронцов заходився розгортати сувій паперу: через усю карту звивалися густі лінії різної товщини, які позначали рельєф дна.

— Насамперед треба шукати звалище контейнерів, — сказав Хоменко. — Нічого не вдієш — логіка. А маршрут браконьєрського судна — із зигзагами миль п’ятсот. Десять таких біостанцій, як наша, дно уздовж нього не обнишпорять і за місяць. Нам потрібно будь-що вийти на зв’язок із Пітером Рідом. Схоже на те, що він знає, де лежать контейнери. Тут ми нічим не ризикуємо. На атол Пата-Нуї, до Пітера Ріда, вилетить Воронцов. А ми чекатимемо радіограми.

— А чому саме я? — здивувався бортінженер.

— А тому, що професорові Грассару доцільніше лишитися на біостанції, — спокійно пояснив Хоменко. — Усольцев, як тобі добре відомо, чудовий експериментатор. Ми повинні якнайшвидше розшифрувати будову, властивості організму та генетичну структуру невідомої істоти. Дуже мало поки що про неї знаємо. А незнання для нас зараз — надто велика розкіш. Головне — з’ясувати цикл відтворення таємничої мадам “Ікс”. Тільки тоді матимемо відповіді на дуже багато запитань.

Професор Грассар вперше посміхнувся:

— Сверблять руки — так хочеться оббілувати мадам “Ікс”. А ви летіть з легкою душею. Передасте Пітерові привіт од мене, і він розповість усе, що знає.

Як тільки з оглядового майданчика біостанції злетів гідроліт, акванавти повернулися в зал управління. Хоменко обвів поглядом свій нечисленний екіпаж: людей на борту дуже мало, а роботи надзвичайно багато. Та ще довелося послати Воронцова на атол Пата-Нуї. Правда, нагодився професор Грассар. А він сам може замінити штат досить чималої наукової лабораторії. І на Усольцева можна покластися в усьому.

По тому, як вів себе у цей відповідальний момент професор Грассар, відчувалося, що французький вчений, попри весь свій авторитет і світову славу, ладен визнати за начальником біостанції, так би мовити, адміністративну владу.

— Мосьє Хоменко, — мовив рішуче професор Грассар, — час братися за роботу. Адже “крихітка” в лабораторії.

— Вже налаштували потрібну апаратуру, — відповів начальник біостанції. — Через дві години Воронцов приземлиться на атолі. А потім надійде радіограма від Пітера Ріда. Наше завдання — якнайшвидше розшифрувати структуру “крихітки”.

Усольцев і професор Грассар одразу ж пішли в лабораторію, залишивши в залі управління Хоменка та Олега. Начальник біостанції ступив до пульта, увімкнув рацію. У приміщення крізь шерхіт електричних розрядів долинули окрайці чиїхось морзянок. Іван Макарович почаклував над шкалою настроювання, звільнивши від перешкоди ультракороткохвильовий канал…

— Прослуховуватимеш ефір, — наказав хлопцеві. — Від рації не відходити! Віднині ти на вахті!

Олег зручно вмостився у кріслі і поглянув на шкалу настроювання рації, на якій привітно блимав зелений вогник індикатора. Доведеться ось так нудитись щонайменше зо три години. Раніше Воронцов не встигне надіслати радіограму. Навідатись би у лабораторію… Робота там аж кипить. Що ж то воно за “крихітка”? Тільки ж незручно перед Іваном Макаровичем. Сказано ж йому: “Віднині ти на вахті!”