Сергій Кургузов - Зоряне вітрило

А як ви гадаєте, чи можна побудувати таку “чарівну” кулю?

Які інші парадокси теорії відносності вам відомі?

І головне, наскільки пощастило Андрію зменшити плин часу. Спробуйте продовжити його розрахунки і дізнатися, як приголомшив його одержаний результат?

— А ось тепер, — сказав директор Міжпланетного заповідника рідкісної фауни, — я розповім вам про найцікавіше…

Цих слів я чекав уже понад три години, відколи розпочалося наше інтерв’ю. Весь цей час директор унікального природного резервату оповідав про труднощі утримання живих істот, про складні проблеми, які доводиться розв’язувати науковцям, і жодного слова про самих тварин. А саме це й було найцікавішим: тварини, що зберігались у заповіднику, були привезені експедиційними загонами з інших планет, умови життя на яких схожі на земні, проте чимось та відрізнялися від них, бо немає у Всесвіті двох планет, у всьому схожих одна на одну.

Відкинувшись на спинку величезного шкіряного крісла, директор запалив сигару, випустив кілька кілець диму і, думаючи про щось своє, хвилину помовчав, а потім, чергуючи слова із посмоктуванням сигари, почав оповідати про те, що цікавило мене найбільше, задля чого я приїхав.

— Отже, все, що ви побачите, це експеримент. Насмілюся зазначити — грандіозний експеримент! Зібрати в одному куточку планети представників тваринного світу інших планет — раніше про таке можна було тільки фантазувати. До того ж, раніше ми не могли піти на це, пам’ятаючи про можливо генетичне забруднення. Хто міг точно сказати, які наслідки спричинить поява тут, у заповіднику, ну ось хоча б ерикрозавра. А раптом, через якісь непередбачені обставини, він опиниться за межами заповідника і…

— …втрутиться в еволюцію живого на нашій планеті?

Директор робив величезні паузи між словами, певне, добираючи найточніші з них. А може, то була його манера розмовляти. Так чи інакше, але останню фразу я сам допоміг йому закінчити, висловивши не таку вже й складну здогадку, бо, за моїми розрахунками, для неї директорові знадобилося б аж ніяк не менше, ніж п’ять хвилин.

— Так, — погодився директор. — З цими ерикрозаврами жарти погані. Ви ж пам’ятаєте, якої шкоди завдали свого часу рапани, примандрувавши на південь з Далекого Сходу…

Я кивнув головою. Ця історія нині відома кожному школяреві. Здається, вона навіть входила, як хрестоматійний приклад, у підручники астрозоології. На днищах кораблів рапани примандрували в Чорне море. Не зустрівши хижаків, швидко розмножились і майже повністю знищили колонії мідій.

— І ви не побоюєтесь, що така доля може спіткати не лише мідій?

— Абсолютно виключено! Нині ми маємо надійні засоби генетичного захисту. До того ж заповідник розташований на океанському острові. Цей, так би мовити, вимушений карантин — міцна запорука того, що ерикрозаври, завезені з Небеніди, не розповсюдяться на Землі, і колесо еволюції не повернеться назад.

Розмовляти, сидячи в затишному котеджі перед широким вікном, з якого відкривався чудовий краєвид на піщану смугу узбережжя, темно-зелені зарості тропічних чагарів і блакитний, мов небо, океан, було вельми приємно. Проте мені кортіло швидше вийти на повітря. Звідкись, із зелених нетрів острова, раз у раз долинали якісь жахливі звуки. Чулося страшенне ревіння, від якого аж двигтіли стіни директорського будиночка. Але ж я прибув на острів не для того, аби вести довгі розмови з директором, який, знудьгувавшись за приємним товариством, міг просторікувати годинами. Мета моя у відрядному посвідченні сформульована так: “Підготовка репортажу і збирання матеріалів для спеціального випуску “Еволюція доби”.

Частину завдання я вже виконав. Фактів, наведених директором, цілком вистачило б на дві статті. В моєму диктофоні кінчилася плівка, і тому останню частину розмови я вже не фіксував. Лишалося тільки все оглянути, так ба мовити, на місці. Можна було б, звичайно, нагадати директорові, що від теоретичної частини мого візиту час уже перейти до практичної. Та мене стримувало лише одне: запізнення професора.

…На цей дивовижний острів ми з професором Ігрековим прибули вдвох. Коли професор почув про моє відрядження, то, не вагаючись, заявив, що у мандрівку ми вирушимо разом. “По-перше, — сказав він, — я давно хотів побувати в цьому дивовижному заповіднику. По-друге, коли є попутник, то й мандрувати цікавіше. І, нарешті, по-третє, маю трохи вільного часу і кілька важливих справ до тамтешніх науковців. Отже, можеш замовляти два квитки на літак…”