Сергій Кургузов - Зоряне вітрило

— Шкода, друзі, що час минає так швидко…

Я згадав обличчя загадкового молодика і його незвичайну пропозицію.

— Чому ти такий задуманий, Андрію? — спитав професор.

— Мій автосекретар відтворив досить несподіваний запис…

— Який запис? — підняла брови Наталя.

Капітан теж уважно дивився на мене. Довелося розповісти все почуте після повернення з Уести.

У кімнаті запала тиша. Потім професор Ігреков сказав:

— Хоч мене й здивувала твоя розповідь, але я здогадуюсь, що саме мав на увазі цей хлопець, пропонуючи тобі стати володарем свого часу…

— Неймовірно! Невже таке можливо? — вихопилось у Наталі.

— Думаю, можливо… — подав свій громовий голос капітан. — Коли почалися ці польоти з гіперсвітловою швидкістю, я, наприклад, втратив рахунок своїм рокам. От, наприклад, яку річницю ми відзначаємо сьогодні?

— Хіба ж не ваше сорокап’ятирічна? — здивувалась Наталя.

— Все на світі відносно, все відносно, — усміхнувся капітан. — Мій брат, а ми з ним близнюки, цілком слушно вважає, що я набагато молодший за нього. Ще кілька таких польотів — і вже ніхто не скаже, що ми з ним однолітки. Адже за тих польотів час спливає повільніше…

— Ось чому, капітане, ви маєте такий чудовий вигляд! Здається, у нас ще не було такого тосту?.. — звернувся я до товариства, сподіваючись у такий спосіб повернути святковій вечері її спокійну течію. Але тема швидкоплинності часу настільки всіх схвилювала, що на мою спробу ніхто з присутніх не звернув уваги.

— Проте час може уповільнюватись і на Землі, — сумно вимовила Наталя, глянувши мені в очі.

— О! — вигукнув професор. — Ви, Наталю, теж знайомі з теорією відносності?

— У мене своя теорія, — зітхнула дівчина, — коли Андрія немає поруч, час для мене ледь посувається…

— Він уповільнюється для вас СУБ’ЄКТИВНО, — сказав капітан, — а об’єктивно він плине, як і завжди. І ніщо його не зупинить. Хіба, може, той незнайомець…

— Ні, він не жартував, пропонуючи Андрієві стати володарем своїх хвилин і годин, — розважливо мовив професор. — Я не бачив того молодика, але за змістом пропозиції маю всі підстави вважати, що він представник фірми “СУПЕРЧАС”…

— Суперчас? — здивувалася Наталя.

— Отже, Наталю, видно, ви вже теж чули дещо про цю сумнівну фірму?

— Сумнівну? Чому? — спитав я.

— А як інакше назвати спроби занурити клієнтів в анабіоз без достатньої перевірки кріопротекторів? Проте н такі спроби не розв’язують проблему. Час лише відсувається. Його не стає більше.

Всі мовчали, намагаючись збагнути, чим викликана роздратованість професора. Нарешті Ігреков пояснив:

— Без досить надійних кріопротекторів занурення живого організму в анабіоз — абсурд. Ви знаєте, як замерзає рідина? Кристали в живих клітинах руйнують їхні оболонки. Кріопротектори мають цьому запобігти. Але хто, запитаю вас, хто може сьогодні впевнено сказати, що остаточно дослідив властивості цих речовин?

— “Анабіоз”, “зупинити час”, “молодіти з кожним роком”… від усього цього голова йде обертом, — обхопивши голову руками, засміялася Наталя.

— А я знаю одне: зупинити час неможливо!

Певне, цей висновок видався моїм друзям надто сумним, бо професор підняв руку і рішуче сказав:

— Я проти! — і звернувся до мене: — Хочеш парі?

Знаючи здатність професора ставити все з ніг на голову, я завбачливо запропонував:

— Доведіть, що це не жарт! Що йдеться про час, який спливає на Землі, й мені не доведеться користуватися жодними кріопротекторами та вирушати з капітаном у мандрівки з гіперсвітловою швидкістю?..

— Так! Саме так! — лукаво всміхнувся професор. — За цих умов я й берусь уповільнити твій час. Звичайно, не на роки, але… У мене теж є одна умова… Якщо ти програєш…

— То?..

— То покинеш свою традиційну відмовку: “Мені не вистачає часу”?

Наталя захоплено заплескала у долоні. Спочатку я подумав, що за таких умов битися об заклад досить необачно, адже, чого гріха таїти, інколи ця фраза приховувала мою елементарну незібраність. Але потім, уважно обміркувавши пропозицію, збагнув, що нічим не ризикую: адже твердження професора не грунтується на жодному з відомих мені фізичних законів. Крім того, коли професорові все-таки пощастить це зробити, то у словах “не вистачає часу!” просто відпаде потреба.

…Минув рік. Я вже почав забувати про ту розмову, аж одного вечора одержав листа від професора Ігрекова. Він просив мене ЗНАЙТИ ЧАС і відвідати його на узбережжі, де він не лише відпочивав, а й займався науковими розвідками.