Сергій Кургузов - Зоряне вітрило

“Ми таки давненько не бачилися. При нагоді нагадаю і про парі”, — подумав я, під’їжджаючи до дачної зони Інституту нерозв’язаних проблем, яка простяглася вздовж морського узбережжя.

Ось і будинок професора. Я посигналив. Ніхто не озвався. Дивна річ! Невже професор змінив свою давню звичку виходити назустріч гостям? А може, просто захопився роботою?

За будинком крізь гілля дерев видніла якась дивовижна споруда, формою схожа на велетенську сріблясту кулю. Літаюча тарілка, чи що? Складалося враження, ніби на подвір’я професора впала з неба гігантська куля.

Обійшовши кулю по колу, я натрапив на досить великий отвір, що скидався на люк зорельота. Я підійшов ближче і враз люк з гуркотом прочинився. Переді мною виник побутовий робот моделі РП-237 з індексом “С”, що означало: здатний до самовдосконалення.

— Ві-та-ю вас, Андрію! — вимовив він, карбуючи кожне слово. — Я кі-бер-не-тичний по-мі-чник професора. Чекаю на вас.

— А де сам професор?

— Його не-має!

— ?!

— Він не до-че-кав-ся вас і по-їхав до міста.

Повернеться ранком. До вашої зустрічі все готове. Ваша кімната ось тут…

Кібер обережно переступив поріг кулі, запрошуючи йти за ним.

Це вже занадто! Професора немає вдома — чого не буває. Але пропозиція провести ніч у якійсь кулі видалася мені образливою.

— …Тут дуже затишно, — ввічливо сказав кібер, не помітивши мого невдоволення і додав: — На добраніч!

Я опинився у невеличкій кімнаті, стеля якої випромінювала приємне м’яке світло. Стіни були пофарбовані у спокійні тони. Крім ліжка, в кімнаті не було нічого.

…Чи не тому, що спав я не дуже спокійно (певне, вплинула цілковита тиша — всередині кулі не було чути навіть сплесків морських хвиль), ніч здалася мені па диво тривалою.

Вранці до мене долинув голос професора. Може, це мені вчулося? Але, розплющивши очі, побачив Ігрекова. Він весело плеснув мене по плечу, примовляючи:

— Прокинься, Андрію, годі спати! Чи знов тобі НЕ ВИСТАЧИЛО ЧАСУ?..

Протерши очі, я сів у ліжку. Зупинити іронічні докори професора можна було лише чимось надзвичайним, і я сказав:

— Через вашу ексцентричність, друже, мені не вистачає не лише часу, а й слів…

Аж тут професор, мов той малюк, що отримав цукерку, застрибав навколо ліжка, весело плескаючи в долоні.

— Стривай-но, стривай! Ти програв парі!

Я добре пам’ятав наші умови, і безапеляційність професора вивела мене з рівноваги:

— Програв? Але ж коли?

— Сьогодні! Сьогодні, любий, вночі!

Ігреков показав пальцем на стелю:

— Парадокс, заснований на теорії відносності! Я побудував цю кулю з метою вивчення гравітаційних впливів, та виявилося, що її можна використовувати як своєрідний примножувач часу!

Сон з мене як рукою зняло.

— Звичайно, Андрію, ти знаєш, — почав пояснювати професор, — що поблизу масивних тіл час рухається повільно. Отже, коли я спорудив сферу великої маси і поставив у ній ліжко, то з кожним повним обертом хвилинної стрілки почали відбуватися справжні дива: всі люди, в тому числі я, поїхавши у справах до міста, старішали рівно на годину, а для тебе час спливав повільніше. За годину твій вік збільшувався лише на… — Професор опустився в крісло й почав писати щось у нотатнику. Зазирнувши через його плече, я побачив кілька формул. Нарешті, він вказав олівцем на одну з них: — Отже, ти старішав лише на (1 — qM/Rc 2) години. Ти, звісно, розумієш, — олівець знову почав рухатись, — що М — це маса, R — радіус оболонки сфери, q — гравітаційна постійна, а с — швидкість світла. До речі, друже, — обличчя професора вкрилося сіткою веселих зморщок, — мусиш подякувати мені за те, що я поставив ліжко точно в центрі сфери, інакше твоя ліва рука постарішала б за ніч швидше, ніж права…

— То скільки часу я виграв сьогодні?

— Отже, я тебе переконав? — зрадів Ігреков. — Ну, то це ти вже підрахуй сам.

Я схопив олівець.

— Припустимо спочатку, що маса оболонки одна тонна (10 6г), а її радіус — один метр (10 2см). Пригадавши, що швидкість світла дорівнює 3·10 10см/сек, а гравітаційна стала — 6,7·10 –8дін·см 2/г 2, я одержав, що лише за вісім годин сну можна виграти…

Результат обчислень мене приголомшив!

— Професоре, а який я;е діаметр вашої кулі?

Відповідь Ігрекова переконала мене у найкращих сподіваннях і наштовхнула на щасливу думку: а що, коли вмовити професора дозволити провести відпустку в нього. Тепер я певен, що кращого місця, ніж тут, на березі моря, де знаходиться цей дивовижний “примножувач часу”, просто не знайти!