Сергій Кургузов - Зоряне вітрило

…Коли я розповів професору про свою ідею, він був у захопленні. І ось уже майже півроку він з учнями досліджує дві можливості звукозапису: на глиняних горщиках, що обертаються на гончарному крузі, і на мазках фарби, накладених на полотно. Хочте вірте, хочте ні, результати подають нам надію, сподівання на успіх! Адже методам відтворення звуків допомагає кібернетика.

Лиш одне мене бентежить. Сьогодні під час перерви я завітав до лабораторії професора. Вмостившись у м’яких кріслах, ми пили каву і вголос мріяли про майбутнє відкриття. Потім я увімкнув радіоприймач. Так ніби хтось смикнув мене за руку, щоб увімкнув. З динаміка полинув і враз заповнив кімнату мелодійний жіночий голос. Мені аж серце похололо, рука з чашкою затремтіла… Так могла говорити лише вона! За мить пролунали слова диктора: “Ви чули голос Джоконди!”

Передача кінчилася. Хто відтворив його? Невже нас хтось випередив, розкривши таємницю Леонардо?

А як ви оцінюєте ідею відтворення звуку за коливаннями волосків пензля? Чи реальне її здійснення з погляду на досягнення сучасної науки?

Чи можна відтворити голос людини за її портретом?

Часу мені завжди бракує. Тож повертаючись з чергового відрядження, я насамперед вмикаю автосекретаря. Чудовий прилад! Коли мене немає вдома, він дбайливо занотовує у своїй електронній пам’яті всі відеофонні виклики.

От і цього разу, ледь увійшовши до кабінету, я увімкнув електронного помічника. Вмить на екрані з’явилось усміхнене обличчя капітана Савірова, і кімнату заповнив його басовитий голос: “Андрію! Не запізнюйся на день народження… Чи тобі знову не вистачає часу?”

Екран блимнув, і па ньому виникло нове зображення: сумне обличчя моєї нареченої Наталі: “Любий, — сказала вона, — тобі завжди бракує часу для зустрічі… Якщо за тиждень ти не повернешся з Уести, я почну ревнувати тебе до зірок…”

Наталя зникла, замість неї екран заповнила огрядна постать якогось молодика. Я збільшив яскравість зображення, та молодик був абсолютно незнайомий: голена голова, примружені очі, міцно стулені губи.

— Пробачте, Андрію, що турбую вашого автосекретаря, — почав він із зухвалою посмішкою. — Даруйте за безцеремонність. Ми з вами не знайомі, але я вас добре знаю. Ви журналіст, працюєте у Космічному агентстві оперативної інформації. У своєму останньому виступі ви зазначили, що вам постійно бракує часу. Певне, для багатьох це прозвучало як банальність, але ми збагнули, що у вашому житті виникли серйозні труднощі. Ми не могли не звернути уваги па ваше прохання і вирішили зарадити вашій справі. Отже, аби стати володарем свого часу, вам досить звернутися…

Далі йшли адреса й ім’я молодика.

“Пропозиція хоч і несподівана, та вельми принадна, — подумав я. — Проте хто цей молодик? Як він знайшов номер мого автосекретаря? А може, це розиграш? Може, хтось із моїх друзів вирішив пожартувати? Але ж до першого квітня лишається ще кілька днів”.

Внутрішній голос намагався доводити, що тут якесь непорозуміння, але уява вже малювала мені найфантастичніші картини, одна за одну принадніші.

Що, коли я раптом одержу двадпятип’ятигодинну добу? Матиму тоді що одну годину для роботи, для відпочинку, нарешті, для зустрічей з Наталею… Та й мало що можна встигнути за годину! До того ж, коли збільшується доба, зменшується твій вік. А хто не мріє надовго зберегти молодість!..

Мої думки урвав зумер відеофону. Підводячись з крісла, я з надією подумав: може, це знов отой незнайомець. Але дзвонив професор Ігреков.

— Вітаю тебе, Андрію, з поверненням!.. Ти прибув дуже вчасно. Капітан Савіров уже втратив надію, та я запевнив його, що ти ніколи не підводиш друзів. Сьогодні він запрошує нас на святкову вечерю. Тебе чекає з Наталею. О пів на сьому я заїду по вас.

Після зоряного відрядження на Уесту у мене накопичилося безліч справ. Та я подумав, що оте моє традиційне “не вистачає часу” вже надто набридло друзям, тож, трохи повагавшись, відповів:

— Ну, що ж, професоре, згода!..

Ввечері ми зібрались у котеджі капітана Савірова. Святкова вечеря пройшла чудово. Наталя подарувала капітанові квіти. Я привіз відеокристали з записами розважальних програм, зробленими на Уесті. А професор приніс у дарунок “Малий атлас близького космосу” — старовинне і дуже рідкісне видання. Капітан був розчулений: