Сергій Кургузов - Зоряне вітрило

Початок цій книзі поклав лист, якого надіслав мені один допитливий школяр. Він написав: “Мене звати Василь. Я чув, що нині доведена можливість існування антиречовини. Отже, антиречовина існує! А коли так, то повинні існувати й антисвіти. А коли с антисвіти, то десь повинен бути і мій двійник на ім’я Антивасиль. Повинен бути, але де?..”

Спробуйте відповісти на такий лист. Коли відповідати серйозно, то семикласник Василь мало що зрозуміє. Коли з гумором, Василь може подумати, що антисвіти вигадали фантасти. А відповісти треба! Адже Василь, з усього видно, цікавиться науковим пошуком, а хлопець лише вступає у велике життя, і від того, якими будуть його перші кроки в світі великих запитань і складних завдань, залежить і те, яким він виросте, кіш стане, який обере фах… Саме тому й було написано цю книгу.

І справді, які світи відкриються дослідникам XXIстоліття, які наукові проблеми людство розв’язуватиме в майбутньому?

Щоб знайти відповіді на ці запитання, Василю і його ровесникам зовсім не обов’язково звертатися по допомогу до чарівників. Одержати відповіді на них нині дає змогу наукова фантастика. Фантастика, яку так полюбляють герої цієї книги — професор Ігреков, його знайомий Андрій і зоряний мандрівник капітан Савіров. Головна риса цих вірних друзів — цікавість до незвичайного. Вона кличе їх до лабораторії нейробіоніки у пошуки “речовини пам’яті”, у міжзоряні мандри, до розгадки таємниці кульової блискавки, в подорож крізь центр Землі на кораблі “Центон”. А разом з ними і юні читачі знайомляться з майбутнім фізики і математики, біології і хімії, з питаннями, які людству доведеться розв’язувати у найближчі часи, переконуються, що шлях до розв’язання цих проблем починається за шкільною партою.

Своїми вчинками герої книги доводять, що без знань неможливо розкрити найпотаємніші секрети природи, і лише їх вміле застосування робить людину дослідником майбутнього.

Пригода ця так схвилювала мене, що її досі, згадуючи той спекотний червневий день, я мимоволі ловлю себе на думці: а чи не примарилось все це, чи не сон то був? І хоча поруч перебував мій друг — живий свідок дивовижної події, я все одно вважаю, що доля зробила мене учасником найхимернішої пригоди.

Чому я вирішив розповісти про неї? Тільки не подумайте, що заради уявної сенсаційності, яка могла б зробити популярним моє ім’я. Менш за все я прагну сенсаційності. Просто у цій історії ще й досі не розставлені всі крапки над “і”. А всяка таємничість завжди викликає у людини занепокоєння.

Отак і зі мною. Останнім часом я втратив спокій. Спитаєте чому? А тому, що в низці зібраних мною фактів бракує одного — головного. Бачили ви, як картковий будиночок руйнується, коли з нього висмикують одну-єдину карту? От і провидіння прямо у мене на очах весь час висмикує цю одну карту, і будівля моїх гіпотез, припущень, умовиводів перетворюється на купу руїн.

Що це за припущення, чому їхня логіка неодмінно впирається у порожнечу?.. Розповім про все по черзі.

За фахом я, Андрій Дживелов, журналіст. Маю двадцять п’ять років. Працюю в Міжпланетному агентстві оперативної інформації. Неодружений. До повідомлень про всілякі містичні явища ставлюся з іронією. Розповіді про “дива” природи сприймаю обережно, цікавлячись насамперед аргументацією співрозмовника. Здоров’я міцне. Навіюванню не піддаюся. На цьому хочу наголосити особливо. Чому? Тому що, коли всі події, свідком яких я був, пояснити плодом уяви, не виникне жодних запитань. Але ж вони, події, сталися насправді, запитання виникли і навіть більше — ледве не примусили мене перетворитися з репортера на детектива.

Отже, того недільного вечора ми з друзями зібралися на чашку кави у вітальні заміського будинку моєї нареченої Наталі. Будинок у старовинному стилі здалеку трохи скидався на невеличкий замок з зубчастими мурами, навіть з вежею, увінчаною гострим шпилем.