— Але який зв’язок мають його досліди із загадковим зникненням Адрі?
Професор хвилину помовчав, а потім упевнено сказав:
— Не беруся, Андрію, висувати якісь гіпотези, але зв’язок тут, безперечно, є. Доктор Бонді — людина поважна. Тож коли він кидає свої справи, аби прийняти незнайому людину… Хочеш, поїдемо до нього разом? Я знайомий з Бонді ще по дослідницькому гуртку в університеті.
Доктор Бонді зустрів нас на порозі свого кабінету. Високий, худорлявий, з сивими бакенбардами і міцно стиснутими губами, він справляв враження людини допитливої і врівноваженої. Від професора я знав, що Бонді минуло вже п’ятдесят, але стрункий, підтягнутий, у голубому комбінезоні, він виглядав молодшим за мого давнього приятеля.
Ми з професором вмостились у зручних кріслах, за формою схожих на морські мушлі. Доктор Бонді пильно подивився мені в очі.
— Отже, ваше ім’я Андрій?
— Так.
— Лист з вами?
Довелося простягнути йому конверт, який я вирішив зберігати на згадку про Адрі.
Доктор Бонді уважно вивчив написане рукою Адрі і мовив:
— Лист доведеться залишити мені. З цього часу він стає офіційним документом.
Він поклав лист до шухляди. Потім спитав:
— Вам спадало на думку замислитись, скільки може жити людина?
Я не поспішав з відповіддю, бо спрагло чекав, коли ж врешті-решт перестане існувати таємниця.
— Звичайно, ви скажете, понад сто років, — вів далі доктор Бонді, походжаючи перед нами. — Але не подумайте, ніби я прийняв вас, аби повідомити цю банальну істину. Ви, повне, гадаєте, що продовжити цей вік можна лише одним способом: збільшити тривалість життя людини.
— Наскільки я розумію, колего, у вас з цього приводу інша думка, — подав голос професор.
— Якщо хочете, — немов прокинувся Бонді, — так! Вивчаючи речовини клітин мозку, від яких безпосередньо залежить усвідомлення людиною себе як особистості, я дійшов цікавих висновків…
Бонді зупинився навпроти мене і багатозначно підняв вказівний палець.
— І тепер, юначе, уважно стежте за ходом моєї думки: наші знання про функції мозку ще багато в чому неповні, проте мої передбачення про дискретність матеріальних субстратів, які відповідають за різні сторони психіки, підтвердила практика. У нашій лабораторії ми виявили, що найдрібніші, так би мовити, “клітинки” свідомості зв’язані з матеріальними носіями.
Глянувши на схвильоване обличчя професора, я зрозумів: за всіма складними термінами, що ними оперував доктор Бонді, криється надзвичайне відкриття.
Хвилювання професора і моя розгубленість! Бонді аж потер руки, тішачись справленим враженням.
— Але ж яке відношення має все це до зникнення “Альфи-2”, до листа Адрі? — роздратовано спитав я.
— Слухайте далі й не перебивайте, — враз посерйознішав доктор. — Біологічна інформація може зберігатися разом зі своїми носіями сотні й тисячі років. Насіння, знайдене у гробницях фараонів, проросло на наших очах. А безцінна людська індивідуальність, унікальне людське “я” безслідно зникають, проіснувавши лічені роки. Біологічне безсмертя неможливе. Та чи слід прирівнювати збереження особистості до безсмертя організму?
Тут я дещо почав розуміти.
— Нашій лабораторії, — продовжував Бонді, — пощастило знайти спосіб виділення матеріальних носіїв пам’яті. І займалися ми цим не заради уявної сенсаційності. Впорскування екстрактів цих речовин зробило можливим передачу знань від однієї особистості до іншої. Ваш приятель Адрі був одним з перших, хто взяв участь в експериментах, коли вони увійшли в стадію завершення. — (І тут Адрі встиг бути першим! — відзначив я). — Так, він був одним із перших, — ніби вгадавши мої думки, вів далі доктор Бонді. — Можливо, його наштовхнула на це пристрасть першовідкривача. А може, він врахував всю складність експедиції в район Епсилон Ерідана, до якої тоді готувався. Так чи інакше, Адрі говорив мені, що в нього є цікаві проекти створення приладу для приборкання гравітації — антигравітрона, і шкода буде, коли через непередбачені обставини вони не знайдуть втілення.
— І вам пощастило виділити матеріальні носії його пам’яті? — тремтячим від хвилювання голосом спитав професор.
— Так! Екстракт речовини пам’яті Адрі,— відповів Бонді. — Це було його бажання.
І тут я збагнув: це було не просто бажання Адрі, а, так би мовити, його дослідницький заповіт. Він побоювався, що не зможе довести створення антигравітрона до кінця, якісь креслення, розрахунки ще не були готові, і прийшов до Бонді, щоб залишити і передати свої знання…
Читать дальше