Кір Буличов - Половина життя

— Ну, Надія, наприклад, була одягнена. Вони бачили наші міста.

— Непереконливо, — сказав Павлиш. — І де гарантія, що в світі ікс розумні істоти не ходять голими і не одягають в шати своїх домашніх тварин.

— І шанси на те, що вони виловлять саме розумну істоту, такі малі, — додав Даг, — що ними вони, напевно, просто нехтують. У будь-якому випадку вони прагнуть зберегти живцем усі свої трофеї.

— Розмова порожня, — підсумував Павлиш, піднімаючи наступний аркуш. — Ми поки нічого не знаємо про тих, хто послав корабель. І не знаємо, що вони думали при цьому. У відомій нам частині Галактики нічого подібного немає. Значить, вони здалеку. Ми знаємо тільки, що вони були у нас, але з якоїсь причини не повернулися додому.

— Може, це і на краще, — сказав Даг.

Решта промовчали.

« Колись потім, буде час, напишу про мої перші роки у в’язниці.

Зараз багато що вже здається туманним, далеким — і жах мій, і відчай, і те, як я шукала вихід звідси, думала навіть, що заберуся до них у центр і поламаю всі їх машини. Нехай ми розіб’ємося. Це у той час я так думала, коли боялася, що вони знову прилетять до нас на Землю і накоять чогось поганого. Але я зрозуміла, що з їх кораблем мені не впоратися. Напевно, тут сто інженерів не зрозуміють, що до чого. А зараз мені час повернутися до тих подій, які відбулися вже не так давно, місяці, тижні тому, вже після того, як я роздобула папір і почала писати щоденник. Нові бранці, яких підібрали останнього разу, потрапили на мій поверх, напевно, тому, що у нас з ними однакове повітря. Їх потримали спочатку в карантині, на іншому поверсі, а потім відправили до камер недалеко від моїх володінь. Мене опанувала надія, що раптом це теж люди або хтось хоча б схожий. Але коли я їх побачила — підглянула, як дурники завозили в камеру їжу, зрозуміла, що знову для мене суцільне розчарування. Я якось бачила в Ярославлі, у магазині, продавали трепангів. Я тоді подумала: буває ж гидота, і як тільки люди їдять? Інші покупці в магазині так само реагували. Новенькі тварини виявилися схожими на таких трепангів. Було їх у камері двоє, зросточком вони з собаку, слизькі і огидного вигляду. Я засмутилася і пішла до себе. Навіть записувати нічого в щоденник про них не стала. Наступного дня усе розповіла моїй драконисі, але вона, звичайно, нічого не зрозуміла. Якби я не чекала чогось, легко було б перенести таке розчарування. Цих трепангів з камер не випускали. Я скоро вже зрозуміла, що їх усього п’ятеро — двоє в камері, а троє у клітці, за залізними дверима. Їхній харч я теж незабаром побачила, тому що дурники мій город потіснили, розводили в баліях якусь цвіль, немов жива, вона ворушиться, і сморід від неї неприємний. І цю цвіль тягали трепангам.

…Щось знову зле стало драконисі. Я вже в лабораторії досліди розвела. Подивився б на мене Іван Акимович з нашої лікарні. Він мені все радив піти вчитися. Казав, що з мене вийде лікар, тому що у мене розвинена інтуїція. Але життя мене засмоктало, я залишилася неуком. Про що дуже тепер шкодую. Правда, мені не раз доводилося заміщати лаборантку, і я уміла робити аналізи і асистувати при операціях: маленька лікарня — хороша школа, всім би молодим медикам радила через неї пройти. Але хіба тут мої знання могли стати в пригоді? »

— Ти чого мовчиш? — запитав Даг. — Пропускаєш?

— Усе сам прочитаєш. Я хочу дістатися до суті, — відказав Павлиш.

« Хоч я відчувала огиду до трепангів, але розуміла, що огида моя несправедлива. Нічого вони мені поганого не зробили. І тим більше я вже звикла жити серед таких чудес і виродків, що й уві сні не присняться. Порахувати мої дні тут — така виходить нескінченна і однакова вервичка, що страшно робиться. А вдуматися, то вийде, що кожного дня дізнаюся про щось, дивлюся, думаю. Яка ж людина витривала істота! Адже і я комусь здаюся страшним виродком. Може, навіть і моїй драконисі.

Напевно, ці трепанги можуть думати. Таке рішення мені спало на думку, коли я побачила, що, варто мені пройти повз їх клітку, вони за мною стежать і рухаються. Якось я йшла з городу з пучком редиски — редиска квола, млява, але все-таки вітаміни. Один трепанг вовтузився біля самих ґрат. Мені здалося, що він намагається зламати замок. Що ж, подумала я, адже і мені таке спадало на думку. У перші дні, коли я сиділа під замком, і в ті дні, коли мене замикали, тому що наближалися до інших планет. Подумала і навіть зупинилася. Бо що ж це виходить? Як я. Значить, думають? А трепанг, коли побачив мене, зашипів і відповз всередину. Але не встиг, тому що один з дурників був неподалік (я ж бо його не бачила, звикла не помічати), і він ударив трепанга струмом. Таке у них покарання. Трепанг зіщулився. Я на дурника прикрикнула і хотіла далі піти, але тут і мені дісталося. Та так сильно він мене ударив струмом, що я навіть упала і розсипала редиску. Певно, він хотів мені показати, що з цими, з трепангами, мені робити нічого. Я піднялася абияк — суглоби останнім часом поболюють — і пішла до себе. Скільки живу тут, а не можу звикнути, що я для них усе ж мов кролик у лабораторії. У будь-яку мить вони можуть мене вбити і в музей, у слоїк. І нічого їм за це не буде. Я зуби зціпила і пішла.