Кір Буличов - Половина життя

— « Після смерті Миколи я залишилася з Олечкой зовсім сама. Якщо не рахувати сестер. Але вони були далеко, і в них були свої сім’ї і свої турботи. Жили ми не дуже багато, я працювала в лікарні і була призначена навесні 1956 року старшою сестрою. Олечка мала йти до школи, в перший клас. У мене були пропозиції вийти заміж, зокрема від одного лікаря нашої лікарні, хорошого, щоправда, літнього чоловіка, але я відмовила йому, тому що думала, що молодість моя однаково минула. Нам і удвох з Олечкою добре. Мені допомагав брат чоловіка Тимофій Іванов, інвалід війни, який працював лісником неподалік від міста. Нещастя зі мною сталося в кінці серпня 1956 року. Я не пам’ятаю тепер числа, але пам’ятаю, що трапилося це в суботу увечері… Обставини до цього були такі. У нас у лікарні видалося багато роботи, тому що був час літніх відпусток і я підміняла інших співробітників. Олечку, на щастя, як завжди, узяв до себе пожити Тимофій до свого будиночка. А я приїжджала туди по суботах автобусом, потім ішла пішки, і дуже добре відпочивала, якщо видавалася вільна неділя. Його будинок розташований в сосновому лісі недалеко від Волги ».

Павлиш замовк.

— Ну, що далі? — запитав Даг.

— Зачекайте, шукаю аркуш.

— « Я постараюся описати те, що було далі, зі всіма подробицями, тому що як працівник медицини розумію, яке велике значення має вірний діагноз, і комусь ці всі подробиці знадобляться. Можливо, мій опис, коли він потрапить до рук фахівця, допоможе розгадати і інші схожі випадки, якщо вони будуть. Того вечора Тимофій і Олечка провели мене до річки мити посуд. У тому місці дорога, яка йде від будинку до Волги, доходить до самої води. Тимофій хотів мене почекати, але я боялася, що Олечці буде холодно, оскільки вечір був нетеплий, і попросила його повернутися додому, а сама сказала, що скоро прийду. Було ще не зовсім темно, і хвилини через три-чотири після того, як мої рідні пішли, я почула тихе дзижчання. Я навіть не злякалася спочатку, тому що вирішила, що по Волзі, далеко від мене, йде моторка. Але потім мене охопило неприємне відчуття, наче передчуття чогось поганого. Я поглянула на річку, але ніякої моторки не побачила …»

Павлиш знайшов наступний аркуш.

— «… але побачила, що у моєму напрямку трохи вище моєї голови летить повітряний човен, схожий на підводний човен без крил. Він видався мені срібним. Човен знижувався прямо переді мною, відрізаючи мене від дороги. Я дуже здивувалася. За роки війни я набачилася різної військової техніки і спочатку вирішила, що це якийсь новий літак, який робить вимушену посадку, тому що у нього відмовив мотор. Я хотіла відійти убік, сховатися за сосну, щоб, якщо буде вибух, уціліти. Але човен випустив залізні захвати, і з нього посипалися дурники. Тоді я ще не знала, що це дурники, але в ту мить свідомість у мене потьмарилася, і я, напевно, впала …»

— Далі що? — запитав Даг, коли пауза затягнулася.

— Далі все, — відказав Павлиш.

— Ну що ж було?

— Вона не пише.

— То що ж вона пише, врешті-решт?

Павлиш мовчав. Він читав про себе.

« Я знаю дорогу на нижній поверх. Там є шлях з городу, і дурники за ним не стежать. Мені дуже захотілося подивитися на новачків. Бо всі мої сусіди нерозумні. До дракона в клітку я навчилася заходити. Раніше боялася. Але якось подивилася, чим його годують дурники, і це все були трави з городу. Тоді я і подумала, що він мене не з’їсть. Може, я б довго до нього не заходила, але якось йшла мимо і побачила, що він хворий. Дурники метушилися, підкладали йому їжу, міряли щось, торкалися. А він лежав на боці і важко дихав. Тоді я підійшла до самих ґрат і придивилася. Адже я медик, і мій обов’язок полегшувати страждання. Дурникам я допомогти не змогла б — вони залізні. А дракона оглянула, хоч і через ґрати. У нього була рана — напевно, хотів вибратися, побився об ґрати. Сили в ньому багато — розумом бог зобидив. Я тут стала відчайдушна — життя не дороге. Гадаю: він до мене звик. Адже він ще раніше від мене сюди потрапив — вже тисячу разів бачив. Я дурникам сказала, щоб вони не заважали, а принесли води, теплої. Я, звичайно, ризикувала. Ані аналізу йому не зробити, нічого. Але рани загноїлися, і я їх промила, перев’язала як могла. Дракон не опирався. Навіть повертався, щоб мені було зручніше ».

Наступний аркуш, певно, потрапив сюди знизу пачки і не був пов’язаний за змістом з попередніми.

« Сьогодні сіла писати, а руки не слухаються. Птах вирвався назовні. Дурники бігали за ним по коридорах, ловили сіткою. Я теж хотіла спіймати його, боялася, що розіб’ється. Але дарма старалася. Птах вилетів у великий зал, ударився з льоту об трубу і впав. Я потім, коли дурники тягнули його до свого музею, підібрала перо, довге, тонке, схоже на ковилу. Я і жаліла птаха, і заздрила йому. Ось знайшов усе-таки в собі силу загинути, якщо вже не можна вирватися на свободу. Ще рік тому такий приклад міг би на мене справити вирішальний вплив. Але тепер я зайнята. Я не можу себе витратити намарно. Нехай моя мета нереальна, але все-таки вона є. І ось, така засмучена і задумлива, я пішла за дурниками, і вони забули зачинити за собою двері в музей. Туди я не потрапила — там повітря немає, — але зазирнула крізь скляну стінку. І побачила слоїки, куби, посудини, в яких дурники зберігають тих, хто не витримав шляху: у формаліні чи у чомусь схожому. Як виродки у Кунсткамері в Ленінграді. І я зрозуміла, що мине ще декілька років, і мене, мертву, не спалять і не поховають, а помістять в скляний слоїк на любування дурникам чи їх господарям. І стало гірко. Я Балеві про це розповіла. Він тільки щулився і дав мені зрозуміти: того ж боїться. Сиджу над папером, а уявляю себе в скляному слоїку, заспиртовану ».