Кір Буличов - Половина життя

І тоді трепанг Баль відповів мені:

— Управляти кораблем зможемо. Не зараз. Після того, як більше дізнаємося. І ти нам потрібна.

— Чи зможу я? — відповідаю.

Тут вони удвох заверещали, зашипіли на мене, умовляли. А я лише посміхнулася. Я не могла їм сказати, що я щаслива. Все одно — вирвемося ми звідси чи ні. Я і трепанги — який союз! Подивилася б Оля на свою стару матір, як вона йде по синьому коридору повз замкнуті двері та клітки і співає пісню: «Нам перешкод нема ні в морі, ні на суші!» »

— Словом, вона знайшла однодумців, — відповів коротко Павлиш на розгнівані вимоги Дага читати вголос. — Зрозумійте, я ж удесятеро швидше переглядаю ці аркуші про себе.

— Ото вже… — почав було Даг, але Павлиш вже читав наступний аркуш.

« Декілька днів я не писала. Ніколи було. Це зовсім не означає, що я була зайнята більше, ніж завжди, — просто думки мої були зайняті. Я навіть постриглася коротше, довго стояла перед темними дзеркалами, шматуючи скальпелем волосся. За що я віддала б півжиття — це за праску. Адже ніхто мене не бачить, ніхто не знає тут, що таке прасування, ніхто, окрім мене, не знає, що таке одяг. А скільки ж мені довелося витратити часу, щоб придумати, з чого шити і чим шити. Гірше, ніж Робінзонові на ненаселеному острові. І ось я стояла перед темним дзеркалом і думала, що ніколи не доводилося мені ходити в модницях. А вже тепер, якби я з’явилася на Землі, ото би всі здивувалися — що за викопне? Зараз, за моїми розрахунках, на Землі йде шістдесятий рік. Що там носять жінки? Хоча це де як. У Москві ж бо, напевно, модниць багато. А Калязін — місто маленьке. Ось я і відволіклась. Думаю про ганчірки. Смішно? А Баль, це мій найулюбленіший трепанг, заради того, щоб вивчити трохи краще мою мову, пішов на жертву. Порізався чимось страшно. І дурники мене на допомогу покликали. Я тут у них вже визнана «швидка допомога». Я Баля лаяла на чому світ стоїть, а не врахувала, що він пам’яткий. Ось він тепер всі мої лайки запам’ятав. Ну, звичайно, лайки не страшні — голова садова, бовдур — такі лайки. Раз я маю свободу руху по нашій в’язниці, то у мене тепер два завдання — по-перше, тримати зв’язок між камерами, в яких сидять трепанги. По-друге, проникнути за лінію фронту і довідатися, де що знаходиться. Ось я і пригадала військові часи ».

Наступний аркуш був коротеньким, написаний поспіхом, абияк.

« Дола тричі примушував мене ходити за перегородку, у великий зал. Я йому розповідала. Дола головний. Вони, певно, вирішили між собою, що моєї допомоги їм замало. Повинен піти в операторську Баль. До перегородки я його доведу. Далі у нього буде мій папірець з кресленням. І я залишуся біля перегородки чекати, коли він повернеться. Страшно мені за Баля. Дурники значно моторніші. Піде він зараз — у цей час майже всі вони зайняті на інших поверхах ».

Запис на цьому обривався. Наступний був написаний інакше. Літери були маленькими, строгими.

« Ну ось, трапилося жахливе. Я стояла за перегородкою, чекала на Баля і рахувала про себе. Думала, якщо встигне повернутися перш ніж я долічу до тисячі, — все гаразд. Але він не встиг. Затримався. Заблимали лампочки, задзижчало — так завжди буває, коли на кораблі непорядок. Повз мене пробігли дурники. Я намагалася зачинити двері, їх не пускати, але один мене так струмом ударив, що я мало не знепритомніла. А Баля вони убили. Тепер він у музеї. Мені довелося ховатися у себе в кімнаті, поки все не стихло. Я боялася, що мене замкнуть, але чомусь мене вони серйозно не сприйняли. Коли я години через дві вийшла в коридор, попленталася до городу — час було вітаміни моїй драконисі давати, — біля дверей до трепангів стояли дурники. Довелося пройти, не дивлячись у той бік. Тоді я ще не знала, що Баля убили. Тільки увечері перекинулася парою слів з трепангами. І Дола сказав, що Баля убили. Вночі я переживала, пригадала, який Баль був милий, лагідний, гарний. Не прикидалася. Насправді дуже переживала. І ще думала, що тепер усе загинуло — більше нікому в операторську не проникнути. А сьогодні Дола пояснив мені, що не все втрачено. Вони, виявляється, можуть спілкуватися, навіть зовсім не бачачи один одного, розмовляти, користуючись якимись хвилями і на великій відстані. І ось Баль тому і затримався, що своїм товаришам передавав усю будову рубки управління нашого корабля і свої з цього приводу міркування. Він навіть побував біля самої Машини. Він знав, що, напевно, загине — він повинен був встигнути все передати. І Машина убила його. А може, і не вбивала — адже вона лише машина, але так і вийшло. Як ото, думала я, було моїм прадідам — адже вони кріпаки, абсолютно неосвічені. Вони вважали, що Земля — центр всього світу. Вони не знали нічого про Джордано Бруно чи Коперника. От би їх сюди. А в чому різниця між мною і дідом? Адже я хоч і читала в газетах про нескінченність світу, на моєму житті це не відбивалося. Все одно я жила в центрі світу. І цей центр був у місті Калязіні, в моєму будинку на Ціммермановій вулиці. А виявилось, моя Земля — глуха околиця …»