Аж тепер, коли всі з таким запалом узялися до завершення полювання, Чарлз Гарднер дозволив собі втрутитися, щоб трохи остудити гарячі голови.
— І все ж я хотів би ще раз нагадати вам про одне, — сказав він. — Якщо він передчасно виявить нас, може виникнути небезпека, що він знищить себе… Ні, я нічого в цьому плані не довідався про нього, але наголошую: мені просто не йметься віри, що старий химерник не убезпечив його в такий спосіб.
В капітана витяглось обличчя, і він запитав:
— А можна у тій “фортеці” пересуватися більш-менш нечутно?
Чарлз і репортер кивнули, що можна.
— Тоді нам треба використати цей шанс, — заявив капітан. — Усе залежатиме від плану, точно розрахованого в часі, ми обміркуємо це дорогою. Треба тільки, щоб нам доповіли, коли він вийде звідси, і взагалі, щоб нас у дорозі весь час інформували про те, як розгортатимуться події.
Недовга розмова в поліційному управлінні знову запустила все в рух.
За якусь годину вони вже спостерігали з різних боків зі схованок, як робот вийшов із таксі й підійшов до дверей “фортеці”. Одна рука в нього справді висіла, як тичка. Вони спробували визначити, на які кнопки він натискував, і Чарлз подумав, що не завадить навмисне “помилитися” раз чи двічі, хоч він і сам добре знає ті кнопки… Коли робот увійшов до будинку й двері за ним зачинилися, вони повиходили зі своїх схованок і зібралися біля входу до “фортеці”. Виявилося, що в спостереженнях були розходження, отож набралося чимало варіантів — 27, і їх треба було перевірити всі.
Правильним виявився дев’ятнадцятий варіант: двері відчинилися. До будинку ввійшли капітан, лейтенант із сержантом, репортер і Чарлз. Двері автоматично зачинилися. Незабаром вони вже були в передпокої. Обережно прослизнули до майстерень — але робота там по виявили. Капітан показав рукою вниз, на підлогу, даючи цим сигнал, що треба спуститися в енергетичне відділення, коли враз пролупав глухий вибух і світло погасло.
— Швидше туди! — гукнув Чарлз. — Боюся, що я мав рацію!
Полісмени ввімкнули кишенькові ліхтарики, і всі, нехтуючи небезпекою, метнулися до підвалу. Але й там не знайшли нічого — ні робота, ні ознак якогось ушкодження.
— Треба обшукати весь будинок! — наказав капітал. — Містере Гарднер, ведіть нас!
Тільки-по вони відчинили двері до лабораторії високих напруг, як у ніс їм ударив їдкий, задушливий сморід. Присвітивши ліхтариками, вони побачили, що між великими кулястими електродами іскрового розрядника висить щось зіжмакане, і лише кілька шматків обгорілого матеріалу нагадували про колишнього робота.
— Все! — сказав репортер.
— Яку чудову річ я втратив! — нещиро бідкався Чарлз Гарднер, коли вони трохи пізніше, усунувши коротке замикання, вже сиділи в Баткінсовому кабінеті.
— Краще подумайте, що втратила наша країна! — роздратовано промовив капітан.
— І що ж я скажу тепер дружині! — нарікав Чарлз. Відчуваючи невимовну полегкість, він з нестримною втіхою й далі грав роль, написану ним самим.
“Штукар! — думав капітан. — Коли б він знав, яким персонам і як обережно доведеться тепер мені доповідати про все!” Щоправда, він був задоволений, що відмовився від ідеї залучити сторонніх спеціалістів і тепер сам складатиме рапорт. “А до того ж, — думав він собі, — люди як солдати дешевші-таки”.
Вельми задоволені були також лейтенант із сержантом, що подумки рахували свої долари.
Задоволений був і репортер, бо, до кінця зрозумівши професорову роль, сказав сам собі, що він теж зіграв не останню скрипку.
Та найщасливіший за всіх був, сам Чарлз Гарднер. Прийшовши додому, він сказав Джейн:
— А знаєш, чого я навчився? Блефувати, брехати й водити за носа!
— Що ж, хоч яке, а досягнення! — відповіла дружина.
— І це було нітрохи не важко! — запишався Чарлз.
— А проте, — сказала Джейн, — тобі потрібно було для цього шістдесят вісім років — навіть в наших умовах!
Герберт Ціргібель
ЕКСПЕРИМЕНТИ ПРОФЕСОРА ПУЛЕКСА
Він їхав так швидко, як тільки дозволяла машина. Автомобіль, на шинах якого ще трималося багно європейських доріг, скреготав і торохтів так, що цього задушливого липневого дня його можна було почути ще перше, ніж він виринав із хмари куряви.
Читать дальше