Рей Бредбері - У сріблястій місячній імлі

Сем Меттісон натиснув кнопку:

— Патрулям у південній частині міста рухатися на північ. Мотоциклетним групам — третій, четвертій і п’ятій — бути на вулицях, паралельних ВХ8–12, решті — підтягтися.

Світловий екран відразу замиготів, і незабаром ланцюжок білих вогників, тягнучись за червоною цяточкою, ущільнився, а з обох боків у нього побільшало яскравих зелених кружалець.

— Якщо мені доведеться з’явитися на цьому світі вдруге, — пробурчав Сем Меттісон, — я стану роботом. Може, на мою честь поліція теж влаштує таку факельну процесію!

— Гадаю, що він скоро або поверне кудись, або вийде з машини. Не може він отак просто їздити, прогулюватися собі.

— Ніхто не відає, що утне робот! — знову пробурчав лейтенант. Його пекла досада, що він перебуває так далеко від місця подій.

На розі вулиці, до якої наближалася тепер червона цяточка, було біле кружальце. Той, що їхав за червоною цяткою, повернув ліворуч, а той, що чекав, зрушив з місця і став переслідувати робота.

— Вдало змінилися, він ні про що не здогадується, — констатував лейтенант. — Принаймні щось та є. — Раптом захрипів динамік на столі в чергового: “С-сьомий доповідає головному — у нас вулична катастрофа. Об’єкт рухається далі в тому ж напрямку. Змушені припинити переслідування”.

— Зрозуміло! — Лейтенант стримався, щоб не вилаятись.

— Тепер почнеться! — сказав сержант. — Коли вже позад нього вулична пригода, він такого випадку не проґавить!

Лейтенант кинув погляд на карту.

— М2 має прийняти його в точці ВХ 9/9 і здати в ВХ 9/10. Там його прийме С-3.

Це тривало кілька секунд, а тоді прийшло повідомлення: “Доповідає М2 — прийняв. Об’єкт прямує до ВХ9”.

Лейтенант зітхнув з полегкістю.

З динаміка знову почувся рапорт: “Об’єкт звертає ліворуч, до МСАІ”.

— їдьте далі прямо. Його візьме М12. С-4 чекати в пункті МСА 1/2,— наказав лейтенант.

Так тривало десь із півгодини. Вміло маневруючи, лейтенант весь час тримає машину в центрі зграї патрульних машин і мотоциклів, що перебували одна від одної на відстані однієї вулиці, і він навіть уникав потреби вдруге використовувати одну й ту ж саму машину під час переслідування об’єкта.

Та ось надійшло повідомлення, що робот зупинився, вийшов і зник у будинку.

— Першій їхати далі! — наказав лейтенант. — Решті машин стоп! М17 стоїть на розі й очей не спускає з будинку!

— Ви теж вважаєте, що він там не живе? — спитав сержант.

— Авжеж, що ні. Він зараз позбудеться сумки з оздобами.

І справді, за кілька хвилин робот вийшов — уже без сумки. Він неквапливо рушив вулицею і зайшов до одного з ресторанів.

— Я там кожну шпаринку знаю! — гукнув сержант. — Навіть якщо він вислизне з вікна туалету в подвір’я, то зможе вийти тільки дверима сусіднього будинку!

— Гаразд, тоді почекаємо. Маємо час.

— V мене є одна ідея…

— Давай, кажи!

— Патякало казав, що цей тип зникає ту ж мить, тільки-но починається якась, хоч би й невелика колотнеча.

— І ти пропонуєш…

— Ага. Пошлімо туди групу хлопців па мотоциклах. Вони перехилять по чарці, а тоді двоє з них почнуть сварку… Такі бешкетники на мотоциклах тут не дивина…

— Слушно.

— А коли він вийде, саме під’їде таксі, висадить “пасажира”, і буде вільне місце… для нього.

— Хлопче, ти вартий своєї платні! — вигукнув лейтенант.

Зроблено відповідні розпорядження, і за якихось хвилин п’ятнадцять надійшло повідомлення, що робот сидить у підставленому поліцією таксі.

Так само обережно й невідступно, як перед цим роботів автомобіль (звісно, вкрадений), вони переслідували тепер таксі. Воно їхало, кружляючи по вулицях, па південь, і зупинилося нарешті в якійсь вуличці, обабіч якої стояли старі триповерхові будинки. Шофер таксі ще простежив, як робот перетнув вулицю і не кваплячись пішов тим боком. Тоді й він рушив з місця.

З патрульної машини, що ту ж мить завернула в цю вуличку, бачили, як робот зайшов до одного з будинків.

Ще десь із чверть години лейтенант тримав вуличку під наглядом, та робот не виходив.

Тоді лейтенант доповів капітанові, що разом із Гарднером та репортером терпляче дожидався у своїй машині, і послав сержанта, що мав пробити для інших лазівку.

Сержант прибрав сумирного вигляду й подзвонив. Відчинила йому повна жінка, середнього віку.

— Прошу пробачення, пані, — сказав сержант, — я від товариства християн-холостяків…

— Я вже одружена! — перебила його жінка. Сержант прибрав іще сумирнішого вигляду.