Рей Бредбері - У сріблястій місячній імлі

“Ми теж по-своєму досить зарозумілі, — думала Джейн. — Хоча якийсь різновид зарозумілості є, напевне, в кожному випадку єдине, що залишається після прожитих десятиліть від юнацької самовпевненості; може, в папуасів або ще в когось воно й не так…” Їй пригадався колишній Чарлзів колега, засуджений нібито за шпіонаж, оскільки він був комуністом, а треба було неодмінно знайти винного; сьогодні це один з провідних учених в одній із соціалістичних країн. Вона зітхнула. Ні, їм нема чого кидатися в ідеологічні пригоди, якщо вони хочуть бодай трохи приємно прожити ті роки, що їм іще залишилися. Обов’язки? Господи, обов’язки…

Чарлз Гарднер нарешті зупинився.

— Є одне, що ми все ж зобов’язані зробити! — сказав він, і для обох було само собою зрозуміло, що після довгих роздумів вони обоє дійшли того самого висновку. — Ми повинні з’ясувати все, пов’язане зі смертю Баткінса. А тоді вже подивимося, як краще вчинити з цією триклятою спадщиною.

— Це найменше зло, — скоріш за звичкою підвела вона підсумок.

— Але якщо там і справді побував ще хтось — я кажу про Баткінсову фортецю, — то нам потрібна буде допомога. Самі ми нічого не розкопаємо.

— Поліція? — з сумнівом запитала Джейн. — Вона покладе цю справу під сукно! — додала вона незворушно. — Ти зрештою можеш найняти приватного детектива. Можна ж знайти якогось там Марлоу чи Пуаро. Проте давай-но подумаємо про нагальніші справи. Тобі слід би ще раз оглянути все у фортеці.

— Навіщо? — невдоволено буркнув він.

— Ну, може, там слід перевірити рахунки чи ще одержати щось, замовлене Баткінсом. Зволікати нічого, бо хоч-не-хоч, а нам цього не минути. Ніхто в світі, навіть Баткінс, не міг би жити, щохвилини чекаючи на смерть; і тому кожен залишає після себе щось таке, чому треба дати лад. І часто по цих маленьких справах ми можемо легше розпізнати щось, ніж по всяких високих міркуваннях.

— В даному разі треба сказати: ти можеш, — підсумував він і додав із несподіваним запалом: — Гаразд — після обіду підемо до Джімової фортеці й попрацюємо там.

Обід був присмачений жартами та іронічними репліками. Ухвала розвеселила їх, і, попоївши, вони ще трохи посиділи, зайняті розмовою. Саме коли вони хотіли встати й вирушити в похід, хтось подзвонив коло дверей.

Генрі Вілкінс, репортер газети “Мідлтон Стар”, майже зразу викликав у Джейн материнські почуття. Колись давно вони з Чарлзом мали дитину, хлопчика, що потонув у річці, коли йому було сім років. Його обличчя й голосу вони вже майже не пам’ятали, та манери і хода якимсь дивним чином закарбувалися в пам’яті, і ось цеп репортер був такий же худий і рухався так само незграбно.

Звичайно, Джейн мала досить розуму, щоб не виказувати своїх почуттів; але своєю чарівністю і розумними словами вона скорила репортера, і той залюбки знехтував поки що практичну мету свого візиту. Вілкінс не поспішаючи пив запашну каву, хрумав печиво, а коли Чарлз відверто демонстративно глянув на ручний годинник, Джейн зауважила:

— Брак часу — це привілеіі тих, хто ще працює. Але, може, містер Вілкінс сам поспішає, а ми його тільки затримуємо своєю надокучливою старечою гостинністю?

Генрі Вілкінс запротестував:

— Репортерові не так часто щастить почувати себе по-домашньому. Отож таку хвилину треба використовувати щоразу, як тільки вона випадає! — пояснив він. — Тим більше, коли можна поєднати приємне з корисним.

— Радий чути, що наше товариство вам приємне, — незворушно зауважив Чарлз, — проте чим ми можемо бути вам корисними?

— Чи знаєте ви вже щось докладніше про вашого таємничого дикуна? — запитав репортер.

Чарлз похитав головою, але Джейн нахилилася трохи вперед і, зіперши підборіддя на маленький кулачок, запитала:

— А що ви самі думаєте про всю цю історію? — Тоді скоса зиркнула на чоловіка і звела брови, наче кажучи: уважай!

Репортер відкинувся на спинку стільця.

— Що я можу вам сказати? Саме те, що я не знаю, що мені думати, робить цей випадок цікавим для мене. В таких ситуаціях я здебільшого знаю щось дуже скоро. Це звучить, певне, як похвальба, але, на жаль, це правда.

— Чому на жаль? — перепитала Джейн.

— Бо це найцікавіша частина роботи, — відповів Вілкінс. — Те, що відбувається після цього, — пошуки фактів та опрацювання їх, — досить обтяжлива її частина. Так ось, що я про це думаю? Я волію називати факти: хтось вимкнув струм саме тоді, коли Баткінс відчинив двері. Докази: відчинені двері, вимкнене світло і автоматичний дверний механізм, що починає діяти ту ж мить, як тільки струм знов увімкнено. По-друге: хтось після того, як повернувся Баткінс, вийшов з будинку. Докази — цифри на лічильнику фотоелемента. А тепер я спробую уявити собі, чому той хтось так зробив. Перше припущення: в нього взагалі не було ніякої мети. Це означає, що він просто бавився то тут то там і ненароком смикнув униз рубильник у ту мить, коли Баткінс переступив поріг. Це, певне, та версія, що дасть поліції підстави припинити справу. Та я вважаю її нереальною.