Рей Бредбері - У сріблястій місячній імлі

— Хай там як, а чоловік був чудернацький! — констатував репортер, але Гарднер, якому адресувалося це зауваження, навряд чи почув його. Він раптом пригадав одне зовсім абсурдне, дурне, запекле парі, що його запропонував йому колись небіжчик…

— Що таке, чого це ви так витріщилися на граматику? — запитав лейтенант. — Пригадали щось?

— Так, — відповів Гарднер. — Мабуть, дальший огляд можна припинити.

Через величезну бібліотеку, що, на думку репортера, мала займати цілу стіну будинку, вони повернулися до передпокою.

— Ну, кажіть нарешті! — звернувся до Гарднера Сем Меттісон, коли вони посідали.

— Небіжчик запропонував мені одного разу парі — несерйозне, просто задля жарту, — принаймні тоді я так подумав, та й неможливо було ставитися до нього серйозно. Ми розмовляли про освіту, і Баткінс висловив думку, ніби рівень освіченості нашого суспільства такий, що кожному дикунові, якому ніколи доти не доводилося залишати свого атолу в південних морях, досить подивитися зо два тижні телевізійні передачі й почитати бульварні видання відповідного гатунку, щоб стати цілком цивілізованою, з нашого погляду, людиною. Він сформулював це як парі, але треба було бути зовсім навіженим, щоб убачити в ньому щось більше, ніж саркастичне перебільшення.

— Як притча непогано! — погодився репортер. — Отже — дикун, щойно напакований знаннями, не знає ціни грошам; природне поривання до свободи допомагає йому зникати раніше, ніж…

— Залиште ваші буйні домисли для преси, — але тільки тоді, коли я це дозволю!

— Навіть тоді, ні! — відповів репортер. — Я кримінальний репортер — розпалювання расової ненависті не мій клопіт. Уявляєте, що зчинилося б у нашому чудовому містечку, якби я таке написав? Кольорові в нас так само швидко спалахнуть, як і деінде, хіба що їх тільки не так багато. І серед білих теж є чимало фанатиків.

— Облишмо дурниці! — пробурчав лейтенант. — Професоре, коли ваша ласка, може, придумаєте щось із виходом? А ми з містером Вілкінсом тим часом оглянемо горішній поверх, щоб виявити сліди ще однієї людини. Може, це й не конче папуас — але хтось же повинен тут бути! Він, мабуть, там нагорі!

Лейтенант Сем Меттісон підійшов до дверей, в які вони ще не входили. Двері відчинилися — за ними були сходи. Лейтенант і репортер пішли нагору, двері знов зачинилися, Чарлз Гарднер залишився на самоті з небіжчиком.

Учений сам дивувався, що не почував страху. Може, через те, що він знав: смерть тут була, власне, визволенням. І для небіжчика, і для нього самого! Може, й через те, що йому мимохіть спадало на думку: тут лежить один з тих, хто мав усе, щоб стати справді щасливим, — гроші, розум, здоров’я, навіть погляди, цілком відповідні вимогам сильних світу цього…

Чарлз Гарднер запитав себе, чи знав він взагалі людей, що були б щасливі. Так, Джейн і він були щасливі, безперечно. Вони мали досить грошей, щоб жити й дозволити собі те й інше, досить глузду, щоб не надокучити одне одному; надмірне честолюбство молодих літ — чи було то бажання домогтися слави в науці, чи жити розкішно, як кінозірки, — вони за обопільною мовчазною згодою відкинули; та коли Гарднер оце тільки що, пройшовши анфіладу кімнат, побачив лабораторії й майстерні покійного Баткінса, він відчув, що плата за таке їхнє щастя була зависока.

Небіжчик не заплатив такої ціни, він вичерпав своє життя до кінця або майже до кінця, був цілком послідовний, і до цієї послідовності пасувала історія про дикуна, що двом його супутникам, певна річ, не могла спасти на думку. То був би логічний доказ слушності Баткінсової концепції про те, що їхнє суспільство не так уже далеко відійшло від предків людини за Дарвіном, коли б старому вченому пощастило підтвердити свою концепцію експериментом з людиною, що починає з нуля. Ллє навіщо тоді всі оці лабораторії та майстерні, де, як це зауважив Гарднер, так багато працював господар?

“Ет, — подумав він, — подивімося поки що, чи ми ще звідси вийдемо”. Він знову дістав загадковий лист і почав роздивлятися його. “Джеремі Баткінс мертвий. Лист допоможе Вам увійти в дім. Кількість слів до дати…”

“Дата… Дата… Непогана ідея покласти дату в основу цифрової комбінації, що відчиняє двері. Слід тільки з’єднати механізм дверей з автоматичним календарем, а далі кодова група цифр уже сама змінюватиметься щодня. Коли хтось випадково й підгледить код, байдуже: наступного дня цей код уже не діятиме. Він легко запам’ятовується, і його не треба ніде занотовувати. І навіть, коли хтось і здогадається, в чім річ, то з вісьмома цифрами можливі близько 3600000 варіантів, якщо механізм установлено не на сьогоднішнє число, а на якесь інше, і він тільки кожної доби опівночі робить оберт на один день уперед. Так, із цим теж з’ясовано. “Кількість слів до дати”. А яка кількість слів? Слів було тринадцять, отже, код — це сьогоднішнє число плюс тринадцять?” Щось тут непокоїло Гарднера. Число тринадцять тут якесь недоречне — так, звісно, це незручний, так би мовити, невигідний для господаря ключ від дому. Адже в такому разі, починаючи від сімнадцятого числа, треба підраховувати, скільки днів у цьому місяці, додавати й віднімати, та й до того ж — хто хоч би раз не помилиться при таких розрахунках? Гарднер уявив собі, як Баткінс стояв перед дверима і рахував дні по пальцях. Ні, це не могло бути кодом.