Юрій Бедзик - Великий день інків

— Де я вчився, Ілля Григорович, немає значення. Зате я не такий хвалько, як ви. І не такий боягуз. Так, так, боягуз. Ви тільки вмієте глузувати з мене.

Самсонов ухопив хлопця за плечі й рвучко обкрутив навколо себе.

— Великий і премудрий Арістотелю, не гнівайся на свого вірного раба, — зареготав він. — Дивися, провидцю, дивися краще. Ти вже перестав бути людиною. Ти став сонцем мудрості, навколо якого обертається нікчемна планета темноти й забобонів. Не відштовхуй її від себе; о премудрий Архімеде! Не позбавляй її свого життєдайного світла! Будь щедрим і великодушним.

Хитрувато-скорботне обличчя Самсонова, швидке бубоніння, ритуальні жести так розсмішили Олеся, що він не втримався й голосно зареготав.

— От і все, сонце мого життя, Олесику-Телесику, — заговорив спокійніше, але все ще з нотками прихованого гумору Самсонов. — Я повідомляю професора, що науково-інтелектуальний потенціал експедиції збільшився па одну розумну голову. Згода?

— Згода, Ілля Григорович! — примирливо сказав Олесь.

Цієї миті капітан Пабло, висунувшись із своєї рубки, гукнув до Самсонова й Олеся:

— Сеньйори! Ходіть-но сюди!

Вони піднялися по крутому трапу, і капітан, не знімаючи руки із стерна, сказав притишеним таємничим голосом:

— Даруйте, сеньйори, але я б не радив вам зчиняти галас перед заходом сонця. Не думайте, що старий Пабло забобонний дурень. Але краще бути обережним…

— Ми можемо нашкодити комусь своїм сміхом? — здивувався Олесь.

— Не треба спокушати долю, сеньйори, — промовив Пабло, ніби соромлячись свого застереження. — В сельві не заведено сміятись перед смерком. Індіяни кажуть, що сміх дратує злого духа Курукіру. Чого тільки не буває в сельві! Краще пливти тихо, без гомону, сеньйори!

Він заклопотано втупився в далечінь річки. Самсонов поклав Олесеві на плече руку і задумливо сказав:

— Ходімо, Телесику! Сеньйор Пабло має рацію. Не будемо спокушати долю. — І коли вони спустились на палубу, додав тихо: — І не будемо дратувати капітана. Зрештою, він непоганий чолов’яга.

З самого ранку на кораблі панує тиша і тривога. Чути тільки, як глухо туркоче в трюмі мотор та час від часу з капітанської рубки долинає покашлювання капітана Пабло. Старий безперервно смалить люльку І втомленим, байдужим поглядом тягнеться в далечінь. Хто б міг подумати, що в цьому засушеному, видубленому на сонці тілі стільки рішучості й упертості!

О, вранці він показав себе! Вранці “Голіаф” пришвартувався до маленького причалу, і почалося завантаження його трюмів пальним і провізією. З’явилося двоє поліцейських з містечка, що сіріло сонними будиночками поміж кущами агави. Згодом придибав високий, сутулуватий, з непокритою головою падре в чорній сутані. Опецькуватий, із запухлими від сну очима поліцай сказав, що він комісар селища і просить показати йому “седулу”. Яку “седулу”? Хіба сеньйори не знають законів республіки? Він змушений затримати їх і під конвоєм відправити в столицю. При цих словах товстун переможно глянув на падре і для солідності засунув свої руки під туго затягнутий на череві пояс. “Седула” — це особисте посвідчення для кожного, хто перебуває на території республіки, це — закон життя і порядку. Без “седули” людина не може жити, як без повітря. Поліцай широко розправив плечі і гучно втягнув у легені прохолодне, приємне повітря, ніби бажаючи показати, як добре, коли людина може дихати, і як прикро буває, коли їй не дають на те права. А от чи мають таке право мандрівники?..

Крутояр вийняв в’їзну візу з великим штемпелем канцелярії президента і подав її набундюченому комісарові. Штемпель трохи охолодив запальність поліцая, але все ж не забрав у нього наміру чимось зашкодити радянським людям.

— Віза не дає права на подорож, — сказав він грубо.

— Помиляєтесь, комісаре, — сухо посміхнувся професор, — віза є дозволом на проведення всіх наукових дослідів на території республіки.

— Наукових? Гм. — М’ясисте тіло комісара сіпнулося, очі його стали злі й недовірливі. — Ви перебуваєте в районі антидержавних заворушень. В сельві діють бандити.

— Політичні проблеми нас не стосуються. Окрім того, ми розшукуємо голландського вченого Ван-Саунгейнлера, — тихо й трохи урочисто промовив Крутояр. — Якщо ви забули, комісаре, я можу нагадати вам: пан президент минулого року пообіцяв світові докласти всіх зусиль, щоб урятувати мужнього мандрівника.