Володимир Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту

Час від часу чутність взагалі зникала, немовби над поверхнею супутника бушувала магнітна буря. Стрілки манометрів конвульсивно смикалися. Магнітна буря на поверхні мізерного каменя, що неприкаяно блукає в порожнечі? Здоровий глузд Азарова ніяк з цим не міг погодитися, але прилади вперто показували своє. А тут ще Калве не давав спокою…

— Скажи Сенцову, нехай у першу чергу огляне сонячні батареї, — наполягав Калве уже втретє.

Азаров, нарешті, зрозумів, чого він хоче, кивнув. Справді, без джерел енергії їм буде погано.

Збільшивши потужність, він почав викликати в мікрофон. Нарешті голос Сенцова, немов крізь подушку, відповів: “Батареї? Та гаразд — почекай ти там з своїми батареями…” Азаров знизав плечима. Потім у навушниках хтось забурмотів. Можна було розібрати лише, що це голос Раїна. Сенцов вигукнув йому у відповідь: “Не може бути!”

Азаров поквапливо перемкнув прийом з телефонів на динамік, щоб було чути всім, і нетерпляче закричав у мікрофон: “Ну, що там? Та відповідайте ж!” Але голоси ставали дедалі нерозбірливіші. Коробов, що зайшов з коридора, зупинився в дверях — він почув, як з динаміка долетіло Раїнове: “Дивись, дивись!..” На цьому зв’язок остаточно перервався. Тільки густий фоновий гул долинав з динаміка.

Азаров рвучко простягнув руку — ще підсилити напругу, і в цю мить усі троє відчули, як затремтіла й стала вислизати з-під ніг похила підлога рубки…

У вихідному відсіку Сенцов і Раїн на мить затримались. Рухатися в скафандрах здалося незвично важко. Раїн відчув краплини поту на чолі, але витерти їх було неможливо, хоч астроном і спробував, витягнувши шию, дістатися лобом до верхньої непрозорої частини шолома.

Сенцов відсунув один за одним два запобіжники. Секунду уважно дивився на Раїна. Той кивнув. Тоді Сенцов долонею натиснув червоний великий ґудзик на щитку.

Якусь мить здавалося, що люк взагалі не відкриється; потім він із зітханням подався. Останнє, що вони почули через виведені на зовнішній бік шоломів мікрофони, був короткий свист повітря, яке рвонулося з відсіку. Потім настала дивна, невагома тиша. Ледве чутні шуми в навушниках рацій змушували морщитися, наче від гуркоту поїзда.

Люк виявився майже над головою, та це не мало значення. Трохи присівши і рвучко відштовхнувшись ногами, Сенцов злетів догори. Сів, притримуючись за борт. За ним у такий же спосіб подався Раїн і теж затримався на краю люка.

Секунд десять вони ширяли отак, оглядаючись, але після яскравого світла в ракеті розібрати щось навколо було важко: Марс ховався десь за близьким горизонтом.

А просто перед ними — перед ними був Всесвіт… Вони бачили його таким уперше: це не було зоряне небо Землі. Тут Всесвіт обіймав їх з усіх боків. Вони були в самому центрі його, віч-на-віч, наодинці з ним. Поволі, ледь помітно він обертався навколо них, вражаючи такою кількістю зірок, якої не видно було з Землі. їх не затуляла атмосфера; вони сяяли так яскраво, не блимаючи, що від їхнього шаленого світла, здавалось, не можна буде більше ніколи й нікуди сховатися. І це було зовсім не те видовисько, що в телескопі, бо хіба велике поле зору навіть найбільшого телескопа? За оманливою непорушністю світил вгадувався стрімкий рух. Далекі галактики пломеніли, мов застиглі вибухи. Здавалось, до них можна було дотягтися — випростана рука тут простягалась у Всесвіт, не зустрічаючи ніяких перешкод.

Раїн глибоко зітхнув. У трепетному захваті дужче забилося серце, очі вбирало од цієї краси, і Раїн ще раз зрадів у душі, що з усіх можливих у житті шляхів він обрав зоряний.

Відганяючи чари Всесвіту, Сенцов труснув головою. Змірявши очима відстань, стрибнув; повільно, як падають уві сні, опустився на поверхню Деймоса. Раїн стрибнув за ним, трохи зачекавши — щоб не обігнати Сенцова й дати йому можливість першим увійти в невідомий світ, як і належало капітанові.

Постояли, доки очі не стали звикати до темряви. Потім Раїн нагнувся, присів навпочіпки.

— Порода якась дивна… Корінна, звичайно, але…

Діставши із затискача на поясі так званий універсальний інструмент, він спробував вирубати шматочок грунту. Та навіть електричне долото виявилося безсилим: чи то з незвички працювати в скафандрі, чи з якоїсь іншої причини, нічого в Раїна не виходило. Надтвердий сплав долота навіть не подряпав темної поверхні планети.

Раїн знизав плечима, задумливо сховав інструмент. Провів рукавицею по тому місцю шолома, яке закривало чоло, і сказав, чомусь перейшовши на “ви” — так бувало з ним у хвилини роздумів: