Володимир Михайлов - Чорні Журавлі Всесвіту

— Стривай… — сказав він. — Куди це ми так летимо?

— Як це — куди? — здивовано спитав Раїн, який теж зупинився. Потім зненацька розсміявся.

— Авжеж, справді — летимо… — весело промовив він.

Сенцов спохмурнів, сердито засопів. Йому стало соромно за таку легковажність — побігли, немов хлопчаки.

Тут до них з навушників і долинув голос Азарова, який нагадував про батареї. Сенцов розсердився ще більше: скільки хвилин втрачено на якусь біганину! Розвідники, називається!..

Обидва швидко пішли назад, до ракети. Намагаючись не відстати від Сенцова, Раїн розмірковував про те, як ліпше підключити до обстеження супутника весь екіпаж. Ну, одного Сенцов, звичайно, залишить чергувати, але решта ж зможе вийти з корабля. Оскільки супутник штучний, то зустріч з його господарями відбудеться. І чим більше людей вийде за межі ракети, тим більше ймовірності швидше відшукати якщо не самих господарів, то бодай хід, який веде до них, коли вони з якихось міркувань самі не хочуть вийти з внутрішніх приміщень. Доведеться якось обміркувати способи переговорів, передачі хоч би основних понять, вироблення якоїсь спільної мови, щоб повернутися на Землю не з порожніми руками, а з вантажем тих знань, які космонавти зможуть почерпнути в господарів цього світу — очевидно, більш розвинених за людей, принаймні за рівнем технічних знань; Раїн міркував так через те, що на Землі ще не вміли монтувати у просторі таких велетенських супутників. Розібратися у всьому цьому було так цікаво, не кажучи вже про те, що треба було отримати відповідь на питання, чому такі близькі сусіди досі не відвідали Землю, що Раїн зловив себе на думці: “А непогано було б тут затриматися надовше…” І навіть захоплено покрутив головою, подумавши про те, яку бурю зчинить їхнє відкриття серед учених усього світу — та хіба тільки серед учених!

— Чи ти заснув, чи що? — в цю хвилину Сенцов ляснув його по плечу.

— Га? Ні. Я слухаю, авжеж, — сказав Раїн. — Я цілком згоден…

Сенцов посміхнувся, почав терпляче повторювати:

— Спочатку оглянемо корму. її, мабуть, добряче розхитало. Звісно, може, й не варт було в останню мить вмикати рулі… — Це зауваження далося Сенцову не дуже легко. — Потім — сонячні батареї. І, залежно від результатів, складемо план роботи. Якщо ніяких серйозних пошкоджень нема, почнемо перекачувати пальне.

Вони підійшли до корми і знову були вражені строгими геометричними формами споруди, на яку спирався корабель. Поверхня планетки виблискувала в них під ногами, де-не-де в ній віддзеркалювались навіть зірки. Та це був не метал, а швидше якась пластмаса чи навіть кераміка.

Одначе вивчати її зараз не було часу. Сенцова дедалі більше непокоїли часті перерви зв’язку з ракетою, хоч вони стояли поряд з нею — лише на кілька метрів нижче. Треба було швидше повертатися до товаришів.

Але як потрапити знову в ракету? її корма нависала над ними, впираючись амортизаторами в пологий виступ дивної естакади. Один з амортизаторів, здається, був добряче ушкоджений. Та це не мало значення — однаково основний ступінь ракети доведеться відкинути, лишити тут.

Поки Сенцов ламав голову як по гладенькій, вертикальній поверхні дістатися нагору, до ракети, а якщо просто стрибнути, то за що ж зачепитися, Раїн, очевидно, думав зовсім про інше.

— Тут би непогано поставити телескоп, — мрійно промовив він. — Хай навіть без магнітного обладнання: кращі умови для спостереження Марса годі й придумати.

Сенцов похмуро відповів:

— Доведеться почекати з телескопами… Схоже, що… — і раптом скрикнув, схопивши товариша за плече: — Дивись, дивися!..

Гладенька поверхня враз затремтіла під ногами. Ракета смикнулася і повільно поповзла по естакаді кормою вперед, ніби занурюючись у той самий виступ, па який щойно спиралася. Металевий борт корабля тьмяно блиснув у промені прожектора. Ще мить — і ракета зникла, провалилася кудись всередину планетки. Естакада спорожніла…

Ракета ковзала нескінченно довго — здавалось, провалювалась до самого центра супутника. Одначе це не було падіння: швидкість не зростала. Схоже було, що якийсь механізм опускав їх…

Раптом ракета зупинилась. Азаров, який сидів біля рації, спробував підвестися, але незрозуміле ковзання почалося знову. Коробов дивився на циферблат хронометра; секундна стрілка так повільно перескакувала з поділки на поділку, немовби кожного разу їй доводилося довго збиратися з силами. “Наче в агонії…” — подумав Коробов. І в цю мить ракета зупинилась остаточно.