Юрій Сафронов: Вогненний водоспад

Велетенське місто тягнеться аж до самого обрію. Близькі будівлі видно чітко. Котрі далі, здаються зовсім маленькими і поступово зливаються в білуватій імлі. Над будівлями височать димарі заводів з султанами білого диму. В заводських корпусах працюють тисячі верстатів. Метал, вугілля, нафта, деревина перетворюються тут на сріблясті літаки, красиві автомобілі, поліровані меблі, добротні тканини й кумедні іграшки.

Безперервно крутяться колеса… Колеса залізничних вагонів, що вистукують на стрілках колій, колеса автомобілів, колеса верстатів, колеса літаків. Колеса, колеса, колеса… Життя мчить уперед.

Ось старий сквер. Тінистою алеєю неквапом проходять двоє — юнак і поруч нього дівчина. Вони стиха розмовляють, побравшись за руки. Неподалік їх видно дитячий майданчик, обгороджений зеленим рівно підстриженим чагарником. На піску граються діти. В одного малюка великий смугастий м’яч. Він віддає його матері. Вона тихенько кидає м’яч назад. Але її син не зігнув учасно рученят і не спіймав м’яча. Той покотився по алеї. Маля, непевно переставляючи ноги, біжить за ним. Лякає голубів, що бродили тут. Ті злітають, лопочучи крильми. Малюк задоволений. Він голосно й дзвінко регоче.

Юнак і дівчина стежать за малюком, стиха перемовляючись між собою. Він щось шепоче їй на вухо. Вона зніяковіло гладить його по руці і киває головою у відповідь. В їхньому житті, певно, вивішилось якесь дуже важливе питання. Обоє наближаються до телефонної будки і заходять у неї удвох. їм не тісно. Він набирає якийсь номер.

Лабораторія науково-дослідного інституту. Багато електронних приладів. Вакуумні насоси. Прозорі скляні ковпаки. Люди в білих халатах. Троє схилились над столом. Один із них — літня людина, на вигляд професор, акуратно тримає пінцетом ледве помітний мікроскопічний предмет, до якого лаборанти припаюють тонкі дротики. Це якийсь чутливий елемент. Можливо, напівпровідник. Літній чоловік розтискує пінцет. Тепер мікроскопічний предмет висить у повітрі на тонких дротиках. Включено прилади. У пробірку наливають синьої рідини. Підносять ближче до мікроскопічного предмета, і на екрані одного з приладів світла лінія одразу ж вигинається горбом догори. У пробірку налито червоної рідини — світла лінія прогинається дугою вниз. Професор щось каже своїм асистентам. Він задоволений. Повторює дослід кілька разів.

Дзвонить телефон. Професор бере трубку Слухає. На обличчі з’являється здивування.

— Тепер? Може, ввечері поговоримо? Не надовго? Добре. Підходь до інституту. Я зараз вийду.

Кладе трубку, скидає білий халат. Тихо, по-старечому мимрить собі під ніс:

— Стоїш на порозі відкриття, а тобі заважають його зробити. І хто? Рідний син! Асистенти всміхаються.

Знову дитячий майданчик у сквері. Дівчинка трохи старша бавиться повітряною кулькою, дивиться в небо і раптом гукає:

— Мамо, поглянь, зірочка!

Всі повертаються на її крик. На голубому небі з’явилась сліпуча зірка. Здається, вона шипить, прориваючись крізь повітря.

— Жірочка, — лепече маля із смугастим м’ячем…

Розвантажують баржі. Засмаглі вантажники припиняють роботу. Роблять перерву, дістають загорнуті в газети сніданки. їдять. Раптом один із них, роздягнений до пояса, схоплюється на ноги і, не проковтнувши, голосно й тривожно кричить:

— Хлопці дивіться!

Всі з жахом дивляться в небо.

Юнак із батьком і дівчиною біля білої стіни науково-дослідного інституту. Вони теж помічають зірку.

— Зоря… — всміхаючись, каже дівчина. Професор судорожно обіймає їх обох за плечі. Його обличчя блідне. Воно — цілковитий контраст з усміхненим лицем дівчини.

— Ні! Це падає ракета… — шепоче він. Сонце відкидає їх тіні на білу стіну.

Обличчя перехожих перекошені від жаху. Очі звернені до неба на зірку. Наростає дикий, нестримний рев.

— Ракета! Ракета!.. — це слово переходить у крик, у дикий істеричний крик мільйонів людей.

Раптом сліпучий спалах затьмарює сонце. Вибух! На місці, де щойно була зірка, виростає величезна, схожа на гриб хмара. Вона мчить у височінь, вкриваючись білим туманом. Страхітливий ураган проноситься над містом, знищуючи все на своєму шляху…