Леонід Тендюк - Голова Дракона

Крок за кроком спускалися зараз до води. Вона бурунилась і вигравала, ніби манила у свій смертельний вир.

— Спустимося, — мовив Кім Михайлович, — а там побачимо: якщо в цьому місці не пощастить перепливти течії, то, може, низом доберемося на протилежний бік скелі. Там, я гадаю, вода спокійніша — не циркулює ж течія довкола скелі. Десь вона неодмінно натикається на бар'єр, який відхиляв її струмінь і спрямовує до берега.

— А якщо течія петлею огинає скелю і йде не до берега, а в океан?

— Цього, Васько, ніхто з нас поки що не знає,— відповів Кім Михайлович. — Та коли так, як ти кажеш, — пересилити водокрут буде важко, а то й зовсім неможливо — вона нас підхопить і понесе у відкрите море.

— Краще вже відкрите море, ніж клята Голова Дракона!

— І то правда, — втрутився в розмову Альфред, — а тільки в цих приекваторіальних водах тебе, да Гама, — ти й зойкнути не встигнеш, — схрумають акули.

— Про це я не подумав.

— От бачиш, який ти верхогляд! — присоромив геолог і застеріг: — Не смій ризикувати, бережи своє здоров'я: ти ж бо наш годувальник. Що нам робити, коли акули разом із твоїми мощами зжеруть і кошик?

— Голодній кумі хліб на умі,— сердито відказав я. — Тобі, Альфреде, шкода не товариша, а яєчні.

— Облиште балаканину й уважно ставайте на брили — вони тут осуваються.

Кім Михайлович, тримаючись за скелю, ногою штовхнув базальтовий уламок. Той з гуркотом покотився.

— Оце такі надійні щаблі,— зауважив він.

За двома похилими, ніби козирок над верандою, скелями лежав неширокий рівний майданчик, і від нього вбік вела печера. Спокуса заглянути туди була така велика, що ми не могли втерпіти.

А заглянувши, знову стали бранцями Драконової Голови, так і не діставшись поверхні моря.

— Як видно, Голова, мов стіни старої клуні мишачими норами, вздовж і впоперек порита шурфами й печерами.

— Їх у скелі справді чимало, — на мої слова відповів Кім Михайлович. — Але тутешні печери ще не освоєні — нелюди їх, мабуть, тільки збираються обладнувати.

За майданчиком і тісною горловиною відкривалася внутрішня порожнява: над коридором висока стеля, гранітний поріг, далі, ніби приміщення для бальних танців, простора, з ковзкою підлогою зала.

Я наблизився до Зайця і, згадавши давню естрадну пісню, високим голосом затяг:

Алі-Баба,

Яка шикарна дама

З тобою нині буде танцювать!

Схопив геолога за талію. Не встигли ми закружляти в танку, як, ковзнувши по «паркету», впали й опинилися під протилежною стіною.

Кошик за спиною зім'явся, поклажа випала.

— Шикарна дама! — передражнив Заєць. — Бачиш, що ти накоїв!

Рачкуючи по «танцювальній» залі, я визбирував уцілілі оладки.

— Вибачте, — присоромлено сказав Кімові Михайловичу.

Та він на витівки не звернув уваги. Там, де кінчалася ковзка підлога, командир, ставши на кам'яний приступок, щось розглядав у глибині зали. Звірі в людській подобі залишили й тут, у цій первісній печері, слід…

У схожому на велетенську піч закутті чорніли, розташовані одна над одною, довгі ніші. Вони були витвором природи. А те, що на них стояло, потрапило з «цивілізованого» світу.

Ось що то були за сувеніри. На масивній лежанці, виструнчені в ряд, стояли різнокаліберні снаряди; товсті, короткі, поряд — високі, з тонкими гільзами, очевидно, зенітні. Обабіч, у заглибинах, лежало кілька торпед. Біля них — різноманітне бойове знаряддя для нападу під водою: гарпунні пістолети, інкрустовані перламутром ножі й тесаки, гострі тризубці та ключки.

Такі «іграшки», розповідав Чанг, янкі застосовували під час війни у В'єтнамі.

Це був невеликий арсенал із зразками зброї. Двері в стіні вели до вертикальної штольні, в якій стояв ліфт-підйомник.

— А ось і бомба…

Кім Михайлович зупинився, розглядаючи покладений окремо від інших сіро-зелений циліндр.

Ми підійшли до кам'яної гніздовини.

— Дивіться, хлопці,— мовив командир, — та добре запам'ятовуйте, щоб і людям розказати, яка вона мирна, Драконова Голова, і що на ній замишляють палії.

— Бомба… часом не атомна? — роздивляючись циліндр, запитав я.

— Схожа на «Маля», [2] «Маля» — так американці охрестили першу атомну бомбу, яка 6 серпня 1945 року з літака «Енола Гей», названого іменем матері пілота Тіббетса, була скинута на Хіросіму і забрала в могилу сімдесят вісім тисяч мирного населення. У Нагасакі від атомного вибуху загинуло вісімдесят тисяч чоловік. — відповів Альфред, — тільки, здається, дрібніша.