Леонід Тендюк - Голова Дракона

— А це що за дикунська «резолюція»? — показав Альфред у кінці сторінки на розмашисту приписку червоним олівцем.

Кім Михайлович прочитав:

— «If a sheep loops the dyke, all the rest will follow».

І, обурений, додав:

— Ти слушно, Альфреде, сказав: дикунська. Інакше її і не назвеш.

Якийсь печерний блазень, ознайомившись із Меморандумом країни Шрі Ланка, написав: «Куди вівця, туди і вся отара».

Ми ще трохи перепочили та й подалися геть.

У перегороджений шлюзами внутрішній океанарій вело кілька входів. Один той, яким ми щойно пробралися.

Печерні гроти схожі між собою. Спустившись у кам'яну нішу, куди падав тьмяний відсвіт ліхтарів, я зауважив:

— Здається, ми тут уже були.

— Можливо, — погодився Кім Михайлович.

— А ось і та клята приступка…

Альфред боязко наблизився до краю печери. Це тут із ним скоївся випадок, і переслідувачі зчинили переполох. Вигулькнувши з піші, щоб глянути на щит із пультом управління шлюзами, біля якого саме орудувала макака, геолог зачепив брилу. Вона, скотившись, ударила мавпу, а нас виказала з ніг до голови.

Та зараз в океанарії було тихо й безлюдно.

— І — безрибно, — показав на спорожнілі кабіни Альфред.

Під нами за прозорими перегородками стояли вщерть наповнені водою кабіни. Без дельфінів і людинориб. Куди їх перевели, де поділася обслуга, невідомо.

— Сьогодні це, може, останній шанс проникнути в океанарій, а з нього — в океан, — тихо мовив командир.

— То чого ж ми вагаємось?

— Е, Васько, річ не у ваганні. Як кажуть англійці: роззуй очі,— і він, насупивши брови, кинув погляд на отвір угорі.

Я глянув на край печери. Вихід із неї перегороджував високий частокіл ґрат.

— Зачинено? — ніби не вірячи своїм очам, перепитав я.

— Атож, — відповів Кім Михайлович. — І зачинено, здається, міцно: брами нам не відімкнути. А все ж спробуємо.

Заєць чаклував біля замка, я намагався зігнути й розсунути металеве пруття.

— Облиште, хлопці,— підказав командир. — Силоміць не вийде, тільки галасу наробите.

Зусилля наші справді були марні, і ми, послухавши поради, відступили.

— Мені здається, у ніші є ще один лаз, — висловив припущення геолог.

— Чого ти так вважаєш?

— Бачиш, да Гама, он ті сходини? — тицяючи пальцем у темряву печери, запитав Альфред.

Лівобіч крізь морок грота сіріли ледь помітні, складені з ребристих гранітних брил щаблі. Вигиниста, схожа на велетенську ящірку драбина, під невеликим кутом нахилена до дна ніші, вела, петляючи, вздовж вертикальної стіни. Хвіст тієї «ящірки» губився десь у глибині печери. Там було темно, але ми наважилися й рушили. Заєць не помилився: гвинтова драбина, підступивши майже до стелі й огинаючи стіну вгорі, круто звертала вбік.

Дві-три приступки, і ми в тунелі… Знизу вгору, знову вниз. Через кілька хвилин вийшли на протилежний бік океанарію.

Тунель кінчався зубчатою горловиною. Люк у ній був відкритий, і ми легко проникли в океанарій.

Раптом іззаду почувся плюскіт води, і на поверхні, хтозна-звідки, з'явилося кілька дельфінів. Серед них уже знайома нам білоспинна афаліна, але без свого «вершника», Чанга.

Тварини кружляли, описуючи коло за колом. Потім, як по команді, зникли в глибині.

Минав час, а їх не було та й не було.

— Схоже на те, що десь і на споді басейну є прохід, яким вони пробираються в іншу водойму. Інакше як зрозуміти цю тривалу відсутність? Адже під водою дельфіни так довго не змогли б.

На мої слова відповів командир:

— Я теж так гадаю, що океанарій, крім горішніх отворів, крізь які під час операції «Клімат» дельфіни й людинориби випливали в океан, з'єднаний наскрізним підводним тунелем із якимсь невидимим басейном, а то, може, із самим океаном.

І, як підтвердження сказаного, тієї ж миті у воді забіліли видовжені плями. Відокремившись од скелястої стіни океанарію та повільно рухаючись, збільшились, стали чіткішими і випливли на поверхню. Людинориби! Це були вони.

Ми принишкли, сховавшись за перетинкою однієї з кабін, у яких минулого разу бачили піддослідних людей.

Ніщо тут не порушувало тиші, лише десь над головою, пробившись крізь скелі, зривалися й падали на підлогу обважнілі краплини. Стіни печери були холодніші за воду, через що вона парувала, і над океанарієм клубочилися й звисали пасма туману. Їх пронизувало сяйво ліхтарів. Здавалося: над велетенським казаном палають огненні смолоскипи.

За нашими підрахунками, вже була глибока ніч. Може, тому тут зараз таке безлюддя — «експериментатори», либонь, відпочивають. Колись-бо і лиходіям треба перепочити!