Яєць було так багато, що вистачило б нагодувати сотню людей. Серед дрібних, чаїних, траплялися синюваті — великі.
— Брати і їх? — запитав, показуючи в простягнутій руці знахідку.
Заєць вихопився з відповіддю:
— Бери, да Гама, бери! То яйця альбатроса. Вони, запевняв мене знайомий орнітолог, дуже смачні.
— Гаразд, назбираю і альбатросових, — погодивсь я, але тієї ж миті спохватився. — Стривайте, а куди їх класти? На мені ж лише труси.
— Ха! — розсміявся Альфред. — Про це ми не подумали. А й справді — куди? — забідкався він.
— Не сушіть голови! — озвався Кім Михайлович. — Голому нікуди класти. Ось ти і кидай, Васько, а ми будемо ловити.
Однією рукою тримаючись за скелястий виступ, я другою почав метати «м'ячі». Хлопці старалися їх не пропустити: підстрибуючи, ловили яйця на льоту.
Та раптом Заєць на мить заґавився. Бах-барарах!
— Гол! — від радості не тямлячи себе, заволав я. — Один нуль на мою користь.
— Удар непоганий, — погодився Кім Михайлович, стримуючи посмішку.
А Заєць тим часом, нахилившись, протирав засліплені очі і, невідомо чого, проклинав мою влучність.
— Ну годі, заспокойся! — розсудливо сказав Кім Михайлович. — Не треба було ловити гав.
Сліди від жовтка на щоках робили його обличчя якимсь чудернацьким, так ніби це був не Заєць, а розцяцькований татуїровкою вождь дикого племені.
Я не міг стримати сміху і через це — хай йому грець! — знову мало не зірвався зі скелі.
— Досить, Василю! — сказав Кім Михайлович. — Ми і цього провіанту не поїмо.
По уступах обережно поліз назад.
Помітивши за крутосхилом звернуту до осоння нешироку горизонтальну терасу, перебралися на неї зі своїми пожитками. Там була вода й «жаровня» — сонцем нагріті скелі, а ще — ложе для відпочинку.
Хотілося так їсти, що паморочилась голова. І ми не гаячись узялися до справи.
Нагріті сонцем скелі аж пашіли.
— Сер, вам випускну яєчню чи, може, омлет-драчену? — вибравши з купи два здоровенних яйця, запитав я.
— Якщо можна, суфле або крокети, — відповів Заєць.
— Щоб приготувати суфле, сер, потрібні молоко й масло, а для крокетів ще й сухарі.
— Тоді давай звичайну яєчню, — погодився геолог.
— Гаразд!
І я, розмахнувшись, попудив яйця на чистий від трави приступок у скелі.
Вони розбилися — дві, ніби маленькі спрути, пальчаті плями вималювались на гладенькому базальті.
Черінь була досить гаряча, щоб смажити яєчню. Не минуло й хвилини, як «спрути» підсохли й зморщилися.
— Прошу до столу, — зішкрібши дерев'яною скалкою яєчню, запросив я.
Ми заходилися обідати.
Наїлися, як мовиться, за всі дні. І — лихом об землю! — навіть побадьорішали.
Розуміючи, що попереду важкі випробування, аби не вмерти з голоду, запаслися «продуктами». Якомога більше насмажили яєць, поскладали їх у сплетений із галузок тропічного дерева кошик і взяли з собою.
Ми ще спали — минула ніч, і, мабуть, півдня, — коли це враз пролящало:
— А бодай вам — киш, киш!
Розорявся Заєць.
— Чого ти галасуєш?
— Та хіба ж через них заснеш! — відповів він. — Дзьобають просто в тім'я.
Над Альфредом кружляла зграя птахів.
— Чи вони божевільні? — обурювався геолог. — Нормальні так не роблять.
— Ти помиляєшся, хлопче, — озвався Кім Михайлович. — Саме нормальні й помщаються за знищених пташенят.
Сонце стояло над головою — значить, ми спали довго. Та й не дивно: нас знесилило блукання по лабіринту, голод, нервове напруження. Зате тепер і відіспалися й наїлися досхочу.
Альфред не встиг продерти очі, як заходився снідати.
— Непогана яєчня, — вихваляв він.
— Це альбатросова, — підморгнув я.
— Замовкни, да Гама! Не псуй настрою, — і ще завзятіше почав уминати «делікатес».
Крізь димчатий серпанок далини видніла південна окраїна острова Носі Мазава — решту суходолу заступали скелі Драконової Голови. Довгий кораловий мис, ніби кладка, простягався ген в океан. До нього звідси якихось два-три кілометри, хоч по прямій до берега, де нас висадили з фургона, набагато ближче.
«О-ох, — зітхнув я, — чи доберемося коли-небудь туди?..»
Ми поснідали, взяли кошик із провізією — хлопці прив'язали його мені на спину — і, приставши на Зайцеву пропозицію не шукати входу в печеру, а відразу спускатися до океану, позадкували по карнизах.
Звідтоді, як ми на океанській скелі, кожен став справжнім альпіністом. Біда вчить. Ото й нас навчила — ми долали підйоми і спуски, пробиралися плетивом печер.
Читать дальше