Леонід Тендюк - Слід «Баракуди»

Я недаремно дорікав. Заєць мене зрозумів..;

Робота на королівському подвір'ї не припинялася до пізнього вечора. Нам із хижки було видно, як у сажу й біля кошари порається якийсь старий остров'янин. Завидна там працювали інші. Той тубілець з'являвся присмерком, коли сонце сідало за гори. Він чистив загородки, годував та напував тварин.

Донедавна ми не звертали на нього уваги — мало хто там працює! Та й тубільці всі здаються схожими один на одного. Лише після випадку в крамниці, коли ми стали свідками неприємної розмови, зрозуміли, що королівський свинар і тубілець, якого вислуховував тоді Ефо-Аліандро, одна й та ж людина — боржник Матик-Матик.

А борги, як відомо, треба відробляти. Вдень Матик-Матик із молодшими синами ловив рибу, в надвечір'я ж приходив трудитися сюди.

Одного разу (мав відбутися ритуал, під час якого, як і в дні меліса, тубільці задобрюють злих духів) король наказав підданим наловити побільше голубів. Не на паштет, як завжди. Жертва, що її хібокці приносять Буті й Калі, без тих птахів не жертва, бо демони, виходить, не гірше за Ефо-Аліандро розуміються на вишуканих стравах.

Потерпаючи, що Бута й Кала ненароком можуть розгніватися й накоїти біди, остров'яни стараються їх улестити: ріжуть пороси, козу, собаку. Зверху на них перед жертовником санга кладуть невеличких голубів. Марновірці, діти природи, вони вважають, що демони, покуштувавши голуб'ятини, перестануть хуліганити й зникнуть з атола.

І ось Матик-Матик зі своїми старшими синами Маве й Куде вирушали ловити голубів. З цими хлопцями ми були знайомі — разом збирали горіхи.

Одноманітна робота на кокосових плантаціях нам обридла. Ми з Альфредом попросилися в гори.

Через Міністра Двору Паша Цвяхецький переказав королю прохання.

— М'у рра!! — відповів Володар, що по-хібокському означає: «Я дозволяю!»

— Мура то й мура, — засміявся Альфред, збираючись у дорогу.

— Будьте, хлопці, обережні,— нехотя відпускаючи нас на полювання, порадив Кім Михайлович.

— Не турбуйтеся, командире, — впевнено відповів Заєць. — Я гори знаю блискуче — виріс у Криму. Знаю і люблю їх.

І ми — Заєць, Павло Цвяхецький і я — приєдналися до Матик-Матика та його синів.

Голуби, яких постачають до столу Ефо-Аліандро та для задобрений злих духів, водяться не скрізь. Вони бувають тільки в північній частині острова Паон. Птахи в'ють гнізда на неприступних, порослих гущавиною скелях.

Царство гір розчинило перед нами свою браму. Зводилися скеля за скелею, а далі — знову скелі, мов злі духи розкидали їх у хвилину шалу.

— Назвати острів Паоном, тобто садом, більш ніж дивно, — пробираючись гущавиною, бурмотів я.

— На сад він справді не схожий, — погодився Альфред.

Сини Матик-Матика, Маве й Куде, як і сам старий та Цвяхецький, ішли мовчки. Їм не вперше долати крутогір'я.

У кожного за плечима хитромудро виготовлені петлі, сильця, кошики, куди тубільці складають пійманих птахів.

Ми з Альфредом несли наповнені водою і пальмовим соком горіхи. В саквах у Цвяхецького — дбайливо загорнутий рис-кетіпат. Отже, з голоду не помремо.

Піднімалися крок за кроком на вершини.

— О-ох, не можу більше, — почувся голос Альфреда. — Їсти хочеться, аж шкура болить.

Він важко хекав, піт йому засліплював очі.

— Потерпи трохи.

— Краще б уже було лущити кляті горіхи, — знову завів своєї Заєць. — Ти завжди, да Гама, втягуєш мене в авантюру!

— А ти ж бо хвастався, що любиш гори.

— Люблю, але дивитися на них здалеку. Не повзати, як повземо ми навкарачки.

Кряж несподівано кінчився. Далі йшла гола, прямовисна стіна. Під нею внизу лежала прірва. Густо всіяну скелями долину, що розкинулася там, оточували гори, в яких і гніздилися дикі голуби.

Ми спустилися знайомою тубільцям стежкою по вертикальній стіні і знову опинилися серед джунглів.

Сонце сідало. Долина, мов келих, сповнилася синюватою темрявою. Високо в небі затремтіли зорі.

— Полювання, — жестикулюючи, пояснив Матик-Матик, — почнеться вранці. Таким чином, тут і заночуємо.

Я змалку люблю ліс, його таємничі, сповнені сторожкої тиші нетрі. Хутір, де ми жили до переїзду в Очеретяне, розкинувся над крутою, порослою столітнім пралісом балкою.

У таврійських степах лісів мало. Та вже коли такі є серед поруділого, випаленого суховіями безмежжя, здаються оазами. Як ось і цей праліс, названий кимось Степовою Дібровою.

Росли там дуби, чорноклени, граби. А ще — білокорі, з листям, яке нагадує переливисту луску, сокорини. Листя мовби світилося приглушеним, матовим сяйвом. І, навіть без вітру, завжди тремтіло. Мама казала, що через те тремтіння вони ще звуться трепетами.