Леонід Тендюк - Слід «Баракуди»

Півні були вгодовані. На міцних, кігтистих ногах, мов статуя на підпорах, трималася м'ясиста, неначе відлита з бронзи, статура. Крила — так мовби півень збирався в орлиний політ, — у напрузі, міцно притиснуті до боків; голова задерта, а воло з шиї перемістилося кудись у шлунок.

Із того, як вони самовпевнено трималися, можна було зрозуміти, що жилося їм добре. Вигляд такий, ніби майбутні лауреати промовляли: «От ми — живі півні, і водночас ми вже бронзові статуї».

Змалку всі кури однакові. І те, що деякі згодом стають зарозумілими, винні самі хібокці. Ось і зараз: тубільці, що вийшли на арену з півнями, криками заохочували півнів до сварки, розпалювали в них войовничість.

Витягнувши шиї, півні кукурікали, намагалися кинутись один на одного.

Голова жюрі, Міністр Моралі, зиркнув на короля. Той махнув зятю рукою: можна починати.

— Хампарампа! — вигукнув міністр.

Тубільці, ніби віник, затиснувши в себе між колінами галасливих півнів, почали до ніг їм щось кріпити. Ножі! Блискучі, з вигнутим лезом ножі. Їх прив'язували туди, де в півнів і так звисали шпори.

Навіщо? Для чого? Аж пізніше стало зрозуміло: удар суперникові завдається ножами. Не дзьобом, не крилами, як думалося, а ножами.

Звичайно, це — варварство і з точки зору моралі негуманно. Та Міністр Моралі, помітивши, як я стрепенувся, лише посміхнувся: дивак, мовляв! Щоб стати півнячим лауреатом, не обов'язково мати голову на плечах — аби були ноги та гострий ніж.

І почалося. Дресировані півні, як і вчили їх господарі, ставши один проти одного та прихилившись майже до землі — так, ніби вони антеї й земля для цього побоїща повинна дати силу, — кинулися в атаку.

— Ой! — жахнулася Лота.

— Спокійно, — тихо мовив Цвяхецький. — Битва тільки починається.

Удар шпор — блискавичний. Справді-бо: не треба мати голови. Були б тільки ноги. І ось уже полетіло півняче пір'я.

— Ой!

Тепер уже жахнувсь я — в півня, який стояв ліворуч, із голови текла кров і було пошкоджене око.

Півні билися, стояли на смерть. Тубільці були задоволені — вони забули на мить про злигодні й несправедливість. Щастя посміхалося їм.

Півень, той, що стояв ліворуч, із пошкодженим оком, хитнувшись, упав. Як через ганчірку, переступив через нього переможець і, змахнувши крилами й радісно прокукурікавши, пішов назустріч господарю.

Міністр Моралі, Голова жюрі кинув у миску з водою половинку кокосового горіха. Той черпак почав тонути, аж поки й зовсім опустився на дно.

Пролупили вдари кемонга. [55] Барабан, гонг. Міністр оголосив ім'я нового лауреата. Півні, які сиділи в крепе, чекаючи, коли їх випустять на арену, заздрісним поглядом проводжали переможця.

Хтозна, чи поталанить їм і чи дістануться лаври лауреата. А може, навпаки — разом із лавровим листям доведеться кипіти в каструлі? Все в руках Шіви та його дружини Дурги.

Великий боже, боже всюдисущий, що охороняєш усе живе й відводиш напасті та горе, — здавалося, благали вони, — відведи й від нас напасті…

Претенденти на переможця очікували, кожен сподівався на краще. А півень-лауреат уже спочивав на лаврах.

Павло Цвяхецький сказав, що хібокські дотепники подейкують: мовляв, якщо такий півнячий лауреат знесе тепер навіть просте яйце, все одно його вважатимуть золотим.

Турнір затягся аж до вечора — летіло пір'я, й лилася безневинна кров.

Новорічні свята з півнячими боями кінчилися — почались будні. Шхуна на атол не приходила, радіозв'язку з Австралією Цвяхецький налагодити не міг. У чеканні минав час.

У нашому житті сталося чимало змін. Дехто з нас вибився в люди, і король, обласкавши його, наблизив до себе; інші — наприклад, я — опустилися аж на дно тубільного суспільства.

Уранці Кім Михайлович, Лота й Барарата пішли на кокосову плантацію. Ми з Альфредом лишилися вдома. У мене болів живіт — я не міг навіть пасти, як те робив щодня, кіз, а Заєць із деяких пір узагалі не виходив на роботу.

— Боюся, що подарунки, які нам дає Ефо-Аліандро, можуть вилізти боком, — зітхнув геолог.

— Чого?

— Свята простота! — з іронією глянув на мене Альфред. — Невже ти, да Гама, не розумієш, що через ті «сувеніри» ми стаємо вічними боржниками короля? Он і сьогодні він прислав смажене порося. Воно, звичайно, смачне — я вже куштував. І все ж зашморг на шиї затягується. Так і будемо через ті подачки аж до смерті лущити горіхи й пасти кіз! — вигукнув він.

— Якщо Володар навмисне затягує наш від'їзд чи й зовсім не хоче випускати із Королівства, то це — справжнє віроломство. І не тобі, Альфреде, скаржитися на долю! — докинув я. — Бо — кому кози й погрози, а кому тепле місце під сонцем.