Юрій Аліков - Гінці Нептуна

“Та ніякі це не англійці! — хотілось вигукнути Черненку. — Це Єгор! Єгор! Я бачив усе на власні очі!.. Але, — додав подумки з прикрістю, — казкам вірять лише діти…”

Він сидів, затиснувши руки між колінами, і мовчки дивився в підлогу. Потім підвів очі і… раптом прочитав на обличчі підполковника неприховане співчуття. І в оту мить Черненко зрозумів усе: його вважають божевільним!.. Ну, може, й не зовсім божевільним, а людиною з “пунктиком”, і отой “пунктик” — міна, Єгор, “Санта Ізабель”. Не витримали, мовляв, нерви у Сергія Черненка…

— Ви, мабуть, себе погано почуваєте? — запитав підполковник. — Звісно, стільки пережити. Що ж, відпочивайте, лікуйтесь… Вам це необхідно.

— Ні. Я цілком здоровий, — вперто відповів Черненко. — Цілком.

— І все ж я раджу вам відпочити, — сказав після довгої паузи підполковник. — Не думайте більше про це. Ви зробили все, що могли…

— Повірте, я зовсім здоровий…

Ще через тиждень Черненко одержав документи про демобілізацію. А потім… Потім було багато різного. Університет. Біологічний факультет. Він остаточно вирішив присвятити себе вивченню природи, яка дарувала йому життя в далекій Атлантиці. І ще була робота в різних біологічних експедиціях. Дисертація. Нарешті четверта лабораторія…

Проте ніколи і нікому не розповідав він більше про свою океанську одіссею — не хотів бачити ні насмішкуватих, ні співчутливих поглядів.

— Ти мене чуєш, Сергію? — Данилевський дивився в обличчя Черненка.

— Так, так, — труснув головою Черненко.

— Бачив я тут фокуси з м’ячиками. Хлопчина такий рудуватий…

— Поліщук, — підказав Черненко.

— Так ось я й кажу, — вів далі Данилевський, — цікаве явище. Людина ніби ставить дельфінові завдання на кмітливість, командує ним…

— Були в нас такі досліди. Вважай, що ми довели здатність дельфіна абстрагуватися.

— Я вбачаю в цьому чудові перспективи. Навчитися керувати дельфінами — то велика справа! Ось куди б тобі й спрямувати зусилля. А ми з свого боку підтримаємо.

— Ні, — заперечив Черненко. — Я не рабовласник, не плантатор і переконаний, що жодна розумна істота, хай навіть з наймогутнішим інтелектом, не має права розпоряджатися життям і долею іншої. Контакт з дельфінами можливий на основі повної рівності.

Данилевський різко поставив чашечку на стіл.

— Нісенітниця все це! Пробач мені, не знайду іншого слова!

— І не шукай, не треба, — мовив Черненко. — Не турбуй себе марно.

— Ну, знаєш!.. — Данилевський був схожий зараз на півня. — Врешті-решт мені найпростіше скласти звіт, а там нехай вирішують.

— Чудово. Так і зроби.

В двері постукали.

— Увійдіть! — гукнув Черненко.

На порозі з’явилася Рогова.

— Доведеться сваритися з вами, Сергію Терентійовичу, — почала вона з ходу, намагаючись бути якомога серйознішою, хоча веселі іскорки в очах не дуже пов’язувалися з отим наміром.

— Познайомтеся, Ніно, це професор Данилевський.

Данилевський з несподіваною для його повної фігури легкістю підвівся, і вони привіталися.

— Ви привезли “свіжих” дельфінів, — знову звернулася до Черненка Рогова, — але забули, здається, що новачки мають пройти медичний огляд.

— Не гнівайтесь. Так треба, — примирливо сказав Черненко.

— Знову це ваше “треба”…

— Не сперечайтеся з ним, благаю вас, — втрутився Данилевський. — Повірте мені, це заняття зовсім марне. Давайте краще щось організуємо… Кажуть, у вас тут якийсь незвичайний ресторанчик, нібито в печері?

— Є, — усміхнулася Рогова. — Правда, не так вже й близько, і вільних місць там, як правило, не більше, ніж у рятувальній шлюпці під час корабельної катастрофи.

— Шкода, — розчарувався Данилевський. — А я думав…

— Все це не так безнадійно, як здається, — заспокоїла його Рогова. — Місця можна замовити, скажімо, на завтра.

— А що в нас завтра? П’ятниця? Чудово! Значить, завтра, всією компанією.

— Але Сергій Терентійович мовчить, — зауважила Рогова.

Черненко подумав, що незручно відмовлятись. Данилевський все не таки гість.

— Я — як і всі, — погодився.

— Унікальний випадок, — прокоментував Данилевський. — Сергій погоджується з усіма… А ти, здається, щось надумав, — додав він, коли Рогова вийшла. — Оці “свіжі” дельфіни, мабуть, не просто так, ой, не просто… Потайний ти, Сергію. Зрозумій, питання стоїть гостро: бути чи не бути лабораторії! Я ж допомогти тобі хочу. А ти…

Черненко голився перед дзеркалом. На ньому були темні, старанно випрасувані брюки, білосніжна сорочка. Збираючись на вилазку, що її вигадав Данилевський, він спочатку дорікав собі за згоду, бо не полюбляв отих гамірливих ресторанів з їхніми несамовитими оркестрами, немовби розрахованими на приглухуватих людей. Але потім подумав: може, це на краще. Принаймні вдасться розвіятися бодай на один вечір, викинути з голови усі турботи, не краятися думкою про завтрашній експеримент.