Юрій Аліков: Гінці Нептуна

Звісно, він не міг розрахувати ні своєї сили, ні віддалі до пароплава, не міг визначити місця зустрічі, якби така взагалі відбулася. Не думав Черненко і про те, що аж ніяк не зможе добратися до судна непоміченим, і що досить одного влучного пострілу з палуби, щоб припинити цей нерівний двобій. Він плив, зібравши останні сили, втративши почуття реальності. Твереза оцінка власних дій одразу змусила б його повернути назад — шансів на успіх не було. Жодного! Але збуджена свідомість вперто малювала картину — міна, пароплав, вибух. Міна! Пароплав! Вибух!..

Легкий сплеск. Поряд з собою Черненко побачив Єгора, що плавно похитувався на хвилях. Він дивився на людину, ніби оцінюючи ситуацію. Якийсь час вони пливли разом. Міна! Пароплав! Вибух!.. І раптом — цей момент особливо закарбувався в пам’яті, — Єгор підхопив міну і легко, значно легше й швидше, ніж людина, попрямував до судна.

— Єгор! Єгор!.. — тільки й встиг погукати Черненко.

Поступово набираючи швидкість, дельфін тримав курс прямо на пароплав.

— Є-го-ор!..

Ні, дельфін уже був далеко.

А над океаном швидко насувалась тропічна ніч.

Повернувшись на берег, Черненко збіг на скелю й намагався в підзорну трубу роздивитись, що діється в океані. Він уже не міг вплинути на хід подій, у нього лишалася одна єдина роль — спостерігача.

Єгор мчав назустріч пароплаву.

На палубі заметушились. Мабуть, побачили і дельфіна, і міну. На поверхні води затанцювала жовта пляма прожектора і зовні мирний пароплав змушений був виявити своє справжнє призначення — вдарив кулемет.

Перша черга була коротка. Єгор упірнув. Втопив і міну.

Промінь прожектора стурбовано шукав на поверхні води й нарешті віднайшов темну спину дельфіна. Довга-довга черга розбризкала навколо Єгора дрібні водограйчики. Тепер він був набагато ближче до пароплава. Кулемет стукотів уже без упину.

Дельфін знову пірнув, та на місці, де щойно зникла його спина, з’явилась рожева пляма.

Пароплав стишив хід, певно, готуючись до якогось маневру. Раптом над водою зринуло Єгорове тіло. Кулемет запізнився. Дельфін знову пішов під воду, а кулемет, ніби надолужуючи втрачене, стріляв навмання.

Та ось Єгор ще раз з’явився на поверхні й прожектор міцно вчепився в нього. Знову застукотів кулемет.

Єгор завмер на якусь мить, потім здригнувся.

А потім… так завжди помирають дельфіни: вони в агонії мчать з неймовірною швидкістю, поки не настане кінець. Єгор був дельфіном і помирав, як дельфін. Могутніми щелепами, тримаючи ріжок міни, він, вже байдужий до всього, долав свою останню путь. Він перетворився на живу торпеду, що невмолимо наближалась до приреченого пароплава.

Кулемет припинив вогонь. Стріляти було марне. І пароплав маневрував, намагаючись уникнути смертоносної зброї.

Лишилося кілька метрів і…

Спочатку небо осяяв сліпучий спалах. А тоді ніби здригнулася земля і десь далеко важко зітхнуло величезне чудовисько…

Загибель пароплава була кульмінацією цієї історії. А фінал настав несподівано. Коли Черненко вже майже втратив надію будь-коли побачити людей, прийшов порятунок.

Була глибока осінь 1945 року. Французьке судно стало на якір, щоб відремонтувати якесь пошкодження. Пасажири — любителі екзотики — підійшли на моторному човні до острівця, очікуючи чогось незвичайного. Але те, що вони побачили, перевершило їхні сподівання. Це був не книжковий, а живий Робінзон. Давно не голений, чорний від смаги, він кинувся у воду назустріч шлюпці, не маючи сили дочекатися, поки та пристане до берега.

— Хто ви? Звідки? Як потрапили сюди? — перепитували вражені дивовижною зустріччю пасажири.

— Я іспанець, іспанець. Упав з пароплава за борт. Уночі. Понад рік тому. Добрався до цього острова…

Хтось із прибульців знав іспанську мову й переказав відповідь іншим. Черненка оточили, пропонували йому цигарки, бутерброди. Його плескали по плечу, смикали. І говорили, говорили усі разом…

Потім він став гостем капітана. Мосьє Жюль поселив його в своїй каюті й охороняв від цікавих. Капітан не переставав захоплюватись мосьє Антоніо — таке ім’я дав собі Черненко — і безперервно повторював: “Я, мабуть, не зміг би, не витримав. Я просто збожеволів би!” Черненко майже нічого не розумів з того каскаду слів, але капітанові жести й міміка красномовно передавали їх зміст.

Чоловік, який розмовляв із Черненком на острові, запропонував свої послуги перекладача. Виявилося, що він непогано знає іспанську. Мосьє Жюль був дуже задоволений: нарешті вони зможуть побалакати — вільно, невимушено. Обережно, ніби ненароком, Черненко запитав про війну. “Закінчилась! Закінчилась! — радісно вигукнув капітан. — Ще навесні. Нацистів розгромили повністю. Німеччина капітулювала. Франція знову вільна!..” Потім він довго говорив про великий подвиг росіян, захоплювався їхньою силою, стійкістю і мужністю. У Черненка швидко билося серце: “Ми перемогли!..”