Данилевський слухав і час від часу похитував головою. Прихильник конкретного і відчутного результату, він не любив хитромудрих міркувань, вважав їх надаремними. Чи варто сперечатися про те, чого сьогодні не можна перевірити? Безперервний плин науки сам по собі добереться до будь-яких загадкових явищ, а поки що професор Данилевський ігнорував навіть найцікавіші гіпотези, побудовані на піску, і обстоював хай і невеличкі, часткові, але такі, що спираються на міцний, перевірений фундамент. І, щоб не піддатися захопленню й лишитися на своїх позиціях, він був постійно озброєний скепсисом та іронією.
— У дельфінячий мозок, що має величезні потенційні можливості, можна вкласти будь-який обсяг інформації, — говорив тим часом Черненко. — Бо такий мозок, як тобі добре відомо, значно складніший механізм, ніж будь-яка кібернетична машина. В порівнянні з ним наші сучасні ЕОМи — лише дитячі іграшки. І завдання полягає в тому, щоб знайти ключ до цього мозку. Ключ, — повторив він, — і тоді відкриються можливості…
— Залишим “тоді”, — перебив його Данилевський. — Поговоримо про “тепер”. Про досягнуте лабораторією і перспективи… Я маю на увазі реальні перспективи.
Черненко задумався. Довго мовчав.
— Я розумію, — відповів нарешті. — Тобі потрібні факти.
— Ось, ось, — погодився Данилевський.
— На жаль, Федю, мислимо і діємо ми сьогодні ще вельми приземлено. А уяви, що з’являється істота, яка сприймає світ так само, як дельфін, — його ж очима, слухом і дідько його знає ще чим… Коротше кажучи, з’являється людина-амфібія, що починає жити, як дельфін, разом з ним. Дай мені таку амфібію і хтозна, Федю, чи не навчить вона дельфіна всіх людських премудростей — від чотирьох арифметичних дій до теорії відносності.
Данилевський розсміявся.
— Стати б тобі, Сергію, письменником-фантастом. Твої книги були б нарозхват… “Гомо акватікус навчає дельфінів теорії відносності, і ті роблять нечувані досі відкриття!” Не забувай, Сергію, що ти вчений, а не казкар. На жаль, ти не самотній. Поки ти варив каву, тут по телевізору виступав ще один… Так ти хоч у земному океані шукаєш інтелект — відносно близько, а той у Всесвіт зирить. Тобі живі амфібії потрібні, а йому, мабуть, оті безтілесі згустки психічної енергії, що нібито блукають у Всесвіті. Уяви собі, читав нещодавно і таке…
Данилевський говорив і далі, але Черненко вже не слухав його. Зненацька штормовою хвилею знов накотилися спогади.
Життя на острові ішло своїм звичаєм. Риба, водорості — все, що давав океан, сяк-так підтримували фізичні сили Черненка, а душа жила надією всупереч усьому, не зважаючи ні на що.
Кінчався серпень, наближалась осінь. Правда, в цих широтах пора року — поняття досить умовне. Хіба що підуть зливи. Але печера сховає його від нещадного тропічного потопу.
Ось і зараз він сидів у своєму притулку, плів циновку, що була йому за постіль. Гілки скоро висихали й ставали жорсткі, тому доводилось часто змінювати підстилку. Закінчивши роботу, Черненко поклав свій виріб на піщане підвищення, що заміняло йому ліжко.
— Е-е, зовсім куца, — сказав уголос. — Мало гілок назбирав, — тепер він дедалі частіше розмовляв сам із собою або з Єгором.
Чагарник ріс дивовижно швидко, і Черненко ніколи не відчував нестачі в сировині. Він ламав гілки, вибираючи найніжніші й найм’якші.
Пароплав він побачив тієї миті, коли підвівся на весь зріст, щоб розім’яти затерпле від роботи тіло. Спершу це була чорна крапка на обрії. Потім вона почала збільшуватися, наближатись.
— Пароплав! — прошепотів Черненко й кинувся за підзорною трубою.
З вершини скелі в промінні призахідного сонця пароплав уже здавався жуком. Його шлях лежав оддалік океанської магістралі.
Черненко стояв, затамувавши подих; перед його очима зринув невеличкий, приземкуватий пароплав із білим написом на борту “Санта Ізабель”. Він ішов по дотичній до острова, ніби насувався на нього.
Черненко дивився й дивився, не відриваючись від окуляра, а думки, наче хвилі, набігали одна на одну.
“Ось воно, прокляте судно! І цей уран!.. І ти нічого не можеш заподіяти. Безсилий! А що, коли?.. Ні, ні… Це марення, справжнє марення… — Черненко ступив кілька кроків. Потім зупинився. Знову підняв підзорну трубу. — І все ж таки…”
Він більше не розмірковував, та й вибору у нього жодного не було. Він не збіг, — злетів з гори і подався на берег. Обережно спустив міну на воду й поплив, штовхаючи її перед собою. Поплив навперейми пароплаву.
Читать дальше