Юрій Аліков - Гінці Нептуна

Проте завдяки Єгорові Черненко уже мав деякий “комфорт”. За допомогою кортика він значно розширив і обладнав свою печеру, спав тепер не на піску, а на сплетеній уз чагарника постелі. Лінза, яку він викручував із підзорної труби, давала змогу швидко добувати вогонь відомим усім хлопчакам на землі способом — під зібраним у фокус сонячним промінням суха трава спалахувала, як порох. Навіть металевий сундучок, який Черненко добре начистив морським піском, був йому замість кастрюлі для приготування гарячої їжі, а хтозна-звідки доправлений дельфіном човник — прекрасним засобом для прогулянок навколо острова. Та й не тільки прогулянок. Змайструвавши сяке-таке весло, Черненко кілька разів запливав далеко в океан — аж поки видно було гостроверхий шпиль скелі — й подовгу вдивлявся в обрій, сподіваючись побачити бодай цяточку суші або такий жаданий димок пароплава. Та не було. Ні диму, ні суші. Були лише безмежна океанська далина і глибоке безхмарне небо.

Одного разу, під час прогулянки, коли Черненко вже збирався повертатися до острова, він почув різкий Єгорів свист.

Дельфін наближався до човна із швидкістю, якій можна було позаздрити й штовхав перед собою черговий “подарунок”. Черненко намагався роздивитися, що воно таке, але предмет ховався у хвилях. І лише тоді, коли Єгор уже був метрів за п’ять від човна, Черненко побачив морську міну. Дивна міна, завбільшки як великий шкільний глобус — такі йому раніше не траплялися. А втім, він і не був спеціалістом з морських мін.

Дельфін запрошував людину погратися. І кожен його рух загрожував вибухом.

— Єгор! Зупинися! Назад! Назад! — щосили заволав Черненко.

Дельфін завмер. Усім своїм виглядом він виражав подив.

— Назад! Назад! — повторював Черненко, показуючи рукою у відкритий океан, а сам енергійно веслував до берега.

На мілководді він озирнувся. Дельфін нічого не зрозумів. Підхопивши міну, він знову доганяв Черненка.

Вистрибнувши з човна, Черненко кинувся бігти по воді. Спіткнувся. Впав на пісок й інстинктивно закрив голову руками. Наступної миті повинен був прогриміти вибух.

Але минула ця мить. За нею — друга, третя… Час наче зупинився. Нарешті Черненко обережно повернув голову.

Міна, наполовину виглядаючи з води, мирно лежала біля берега. Вона нагадувала звіра, що причаївся.

— Ох, Єгоре, Єгоре, — зітхнув піднімаючись Черненко. — Який же ти нерозумний!..

Дельфін висунув голову з води й, здавалося, розмірковував над словами людини.

Після відлову дельфінів Черненко довго сидів у лабораторії, щось швидко записував, потім, обміркувавши, викреслював і писав знову.

Він не помітив, як стемніло і як у дверях з’явилася постать Данилевського.

— Так ось ти де, самітнику! — вигукнув професор.

— Заходь, заходь, — відірвався від свого заняття Черненко. — Де ж ти подівся? Я вже розшук хотів оголосити…

— Та тут питань набралося до біса. Цілий день у сьомій лабораторії провів…

— Ти ба, — подивував Черненко. — А я думав, ти слідчий лише в особливо важливих справах.

— Та який же я слідчий, Сергію? — щиро образився Данилевський.

— Це правда, — погодився Черненко. — Слідчий спершу добирає факти, а потім робить висновки. А ти приїхав до нас упереджений, з готовою думкою і повинен, як кажуть, поставити останню крапку. Проте певності в тебе немає і ти почуваєшся, як отой танцюрист на сцені, що йому раптом почали муляти черевики.

— Слухай, Сергію, давай якось по-іншому. — Данилевський розкрив портфель, вийняв з нього прес-пап’є у вигляді дельфіна і простяг Сергієві.

— Оригінальна річ.

— Був у Франції, привіз як сувенір.

— Гаразд… Кажеш, був у Франції… А маркіза бачив? Де ля Пуена?

— Маркіза не бачив, а його дельфінарій — так. І скажу тобі: справжній театр. Дельфіни в нього і співають, і танцюють, і навіть ввічливо кланяються на аплодисменти. Твій де ля Пуен, гадаю, надійно вклав свої капітали: на трибунах ніколи не буває вільних місць, хоча квиток коштує чималі гроші…

— Капітали, кажеш? Мабуть, це так, але спостереження його дуже цікаві. Шкода тільки, пише він мало, чи, може, не перекладають у нас…

— Скажи, Сергію, невже ти думаєш, що я бажаю тобі зла? — раптом спитав Данилевський.

— Мабуть, що ні. Але ж не в мені справа. Йдеться про лабораторію, про долю наукового пошуку.

— І ти маєш бодай крихту надії?

— Пробач, Федю, — з якоюсь байдужістю в голосі сказав Черненко. — Я втомився від трактувань не таких уже й мудрих істин. При бажанні ти сам розберешся в усьому. Для цього вигадлива природа й вклала у нас із тобою, — він усміхнувся й кинув погляд на полицю, де стояли два муляжі головного мозку, виконані в натуральну величину, — ось таку мислячу субстанцію.