Юрій Аліков - Гінці Нептуна

Черненко кинувся до води. Це була старенька, добре обчовгана океанськими хвилями довбанка — одна з тих, якими користуються африканські племена.

— Звідки? Де ти взяв? — стривожено-радісно вигукнув Черненко й мимоволі оглянувся довкола. Нікого. Жодної живої душі, жодної ознаки на присутність людини, крім оцієї дивовижної довбанки.

— Невже ти?.. — схвильовано промовляв Черненко до дельфіна. — Невже зрозумів, що мені потрібен човен? Ні, так буває тільки у казці.

Дельфін підштовхував човника до берега й посвистував.

— Та ти якесь чудо, а не дельфін! — вигукнув Черненко в захваті. — Але на такій посудині далеко не підеш. Сидіти мені, певно, на цьому острові до скону. — Він довго пестив дельфіна, знов розповідаючи йому про свою тугу за рідним краєм, за людьми.

Потім Черненко витяг човен на берег, щоб його не знесло хвилею. Знадобиться. В нього вже давно виникла думка, що острів може бути частиною якогось невеличкого архіпелагу. За гарної штильової погоди можна буде зробити розвідку. Аби тільки весла. Але весел у човні не було.

— Я кажу: весел нема. Нічим гребти, — поскаржився Черненко дельфінові й показав руками, як веслувати на човні.

Дельфін, ніби все зрозумівши, протяжно свиснув і миттю пірнув. Та цього разу Черненко не хвилювався. Він був тепер чомусь упевнений, що дельфін обов’язково повернеться. І якщо не з веслом, то принаймні з річчю, яка буде Черненкові корисна.

Справді, вже перед заходом сонця Єгор з’явився біля берега з довгим, вузеньким предметом у зубах. Черненко кинувся назустріч і взяв новий “подарунок”. То був шкіряний футляр. Чимало повозившись, Черненко відкрив його і вийняв гарно оздоблену підзорну трубу.

— Ох, Єгоре! — видихнув він, вкотре дивуючись.

Потім подумав: збіг обставин. Таке пояснення було найпростіше. Розум здебільшого заперечує те, чого нездатний пояснити відразу, бо думка, як і вода, часто прокладає собі русло там, де опір найслабший.

Черненко підняв трубу й навів її на різкість. Вона давала велике й чітке збільшення. Він довго-довго, затамувавши подих, до болю в очах вдивлявся вдалину, сподіваючись побачити далекий димок від пароплава чи, може, й шматочок землі. Та довкола була рівна гладінь океану. Єгор стояв “свічкою”, спостерігаючи дії людини.

Наступного дня, вранці, Черненко вибрався на одиноку скелю серед острова й знову довго-довго оглядав океан, але, як і вчора, крім безмежного простору, що танув в імлі, нічого не побачив. Острів Самотності, мабуть, і був самотнім. Та, не зважаючи на це, Черненко тепер щодня приходив сюди удосвіта, коли сонце поволі випливало з океану, і ввечері, коли під крики чайок і гуркіт прибою воно опускалось за обрій. Іноді, на превелику його радість, а потім на гірке розчарування, здавалося йому, що перед ним проходить цілий караван суден, але виявлялось — то звичайне марево, породжене збудженою уявою і пропливаючими у небі хмарами.

Та одного разу в світлі вранішнього сонця він побачив на виднокрузі справжній чорний дим. І тоді Черненко закричав. Дико, не по-людськи. Закричав і замахав руками, мов божевільний. Він гукав, аж поки посинів і лише тоді усвідомив, що лементу цього ніхто не почує. Він замовк, лаючи себе за те, що не запалив багаття з сухої трави та стебел хирлявих кущиків. Адже тепер у нього є змога легко здобувати вогонь за допомогою лінз з підзорної труби.

І знову день за днем минав час — одноманітно, як морські хвилі, що набігали на берег і відкочувались назад, щоб за якусь мить знову повернутися. І, спостерігаючи оту роботу океану, Черненко думав, що колись, через багато-багато років, невмолимі хвилі доберуться до його скелі, “роз’їдять” її підніжжя й назавжди поховають у глибочині нікому не відомий острів Самотності.

Тим часом Єгор мало не щодня приносив Черненкові різні подарунки: то заржавілий металевий сундучок, то шмат просмоленої парусини, то уламок великої дошки, що, певно, свідчило про давню корабельну катастрофу. А одного разу він приплив до берега із кортиком, щоправда, вже добряче поруйнованим водою, але цілком придатним для використання.

Єгорові вчинки, його дивна, загадкова поведінка все більше й більше змушували Черненка задуматися над їхньою природою. З якою із тварин можна порівняти дельфіна? Із собакою? Ні. Собака з давніх-давен живе поряд людини, за її командою виконує певні дії. А хто навчив дельфіна розуміти бажання людини? Адже Єгор, можливо, бачив людину вперше в своєму житті.

Звісно, “логічні” вчинки Єгора, його кмітливість були обмежені. Бо хоч скільки просив Сергій принести йому риби, дельфін тільки уважно слухав, стиха посвистував у відповідь і безперервно усміхався. Меню остров’янина не змінилося. Черненко, як і перше, харчувався водоростями і рибою, яку ловив сам. Він пересвідчився, що дельфін по-справжньому не розуміє його слів і його прагнень.