Юрій Аліков: Гінці Нептуна

— До речі, її там уже знайшли, — тихо озвався молодий учений, поблискуючи скельцями окулярів. — Знайшли, — додав він. — Хоч і дуже глибоко під піском.

— Товариші, — раптом підвівся низенький міцний чоловічок, який досі весь час сидів мовчки. — На мою думку, питання вичерпане. Ми всі переконані, що черненківська теорія “молодших братів по розуму” не витримує жодної критики. Це ясно, як білий день…

— Ясно, але не зовсім, — заперечив молодий учений. — У словах можна втопити будь-яку істину, а вчорашній день завжди ясніший завтрашнього. Та науки без ризикування, без фантазії не буває. Це повітря, яким вона дихає.

— Та хіба ж я проти фантазії? — вигукнув низенький на зріст учений. — Я проти фантазерства і марнотратства!

В конференц-залі знову запанувала тиша.

— Та-а-ак, — мовив голова ради, зрозумівши, що йому треба сказати останнє слово. — Шкода все ж таки, що не приїхав Черненко, а в його доповідній немає чіткої картини… Я думаю ось що, — він глянув на Данилевського. — Ви, Федоре Олександровичу, у гарних стосунках із Черненком…

— Егеж, — невизначено озвався Данилевський, все ще не здогадуючись, до чого хилить голова. — Я дуже поважаю його як ученого.

— Так от, ми просимо вас поїхати в четверту лабораторію і на місці в усьому розібратися. А потім…

Данилевський енергійно замахав руками:

— Ні, ні, що ви… Та в мене…

— Знаю, знаю, — не дав йому доказати голова ради. — У вас тисяча і ще одна справа, у вас безліч обов’язків. Але, Федоре Олександровичу, дорогий, крім вас, нікому. Ви ж знаєте, що нікому. І ваша об’єктивність, ваше уміння аналізувати факти…

Схвальне гудіння зали змусило нарешті Федора Олександровича погодитися.

Берег спускався крутими терасами. Тут, здавалося, гори віч-на-віч зустрілися з морем. І у тривалій боротьбі води і суші перевага була на боці моря. Поступово й методично набігали хвилі, і камінь не витримував — тріскався, відколювався й, розсипаючись, падав на дно. Потім прибій роздрібнював уламки скель, обкочував і вигладжував камінці й на прибережній смузі утворювалася галька. В одному місці ця робота моря була успішна, в другому вона затримувалася, в третьому — ледь-ледь посувалась. Ось так хвилі й вигризли затоку, що з обох боків оточена прямовисними скелями, які нагадували вартових-велетнів, застиглих на своєму віковічному посту. Дике місце, незатишне, але ніби самою природою призначене для зосередженої роботи вчених.

До міста звідси — палицею докинути, всього лише якихось п’ятдесят кілометрів, але дорога — важка, звивиста, не скрізь безпечна, здавалася довгою і втомливою. Тому на березі затоки поступово виросло невеличке селище. Збірні дощаті будиночки стояли уздовж моря. Деінде вони тулилися стіна до стіни, проглядаючи кольоровими плямами серед суцільного зеленого масиву.

Неподалік від моря, в недосяжній для штормових хвиль смузі виднілася складена з черепашнику сіра одноповерхова будівля, в якій перебували служби четвертої лабораторії Центру по вивченню морських тварин. Метрів за двісті-триста від неї містився невеличкий, у формі вісімки, оточений бетонованим бар’єром дельфінарій. З одного боку вздовж басейну тягнувся вузенький підземний коридор, що мав у центральній частині кімнату-камеру. В ній були великі оглядові вікна, які давали змогу бачити все, що відбувається у воді та на її поверхні. Тут встановили необхідну апаратуру. Ще на початку роботи лабораторії хтось назвав цю споруду бункером і назва прижилася. Співробітники провадили тут багатогодинні спостереження та досліди.

Зараз перед одним із вікон за пультом сиділи Черненко і його асистент Олег Макарчук — молодший науковий співробітник лабораторії.

Олег налагоджував прилади, час від часу спостерігаючи, як за склом у басейні грається дельфін. Він то злітав високо над басейном, то, розтинаючи воду, стрілою мчав від борту до борту, то поволі кружляв на місці. Найстаріший мешканець дельфінарію, він добре знав в обличчя всіх співробітників лабораторії, засвоїв розклад їхньої роботи, особливо години експериментів.

— Готово, Сергію Терентійовичу, — доповів Олег. — Почнемо?

Черненко глянув на годинник.

— Коли привезуть новачка? — запитав.

— Обіцяли пів на третю.

— Добре, попрацюємо з Корсаром. Вмикайте гідрофони.

Олег нахилився до селектора.

— Вітю, гідрофони, — сказав тихо.

У приміщенні лабораторії, в кімнаті звукозапису, повновидий рожевощокий хлопчина Віктор Стецюк натиснув кнопки апарата й, кинувши звичний погляд на стрілку шкали, знову схилився над книгою, яку читав. Тим часом у бункері почувся різкий звук, наче хтось розкусив горіха, і з’єднаний з гідрофоном динамік стиха зашумів. Незабаром Черненко й Олег почули голос дельфіна.