Юрій Аліков - Гінці Нептуна

Раптом коридорчик звернув ліворуч і… вперся в ледь освітлені двері, над якими висіло щось подібне до емблеми репродуктора з променями, які, певно, символізували звуки.

“Радіорубка! Нарешті!..” — мало не вигукнув Черненко і глянув навколо. Нікого. Прислухався — ні звука. Лише за дверима чулось якесь дивне приглушене плюскотіння. Він обережно взявся за ручку дверей. Не піддаються. Натиснув сильніше, відчинив і… відступив.

Перед ним була ванна кімната, в невеличкому басейні якої серед пухнастої мильної піни лежала молода жінка. їхні погляди зустрілись. Жінка зойкнула. Черненко швидко причинив двері й тільки тепер збагнув, що емблема над ними зображувала звичайнісінький душ.

Він довго блукав по судну, перш ніж опинився перед дверима, які вже не лишали найменшого сумніву — тут висіла табличка з написом: “Радіо”.

Двері були на замку, але за ними чулися якісь звуки — напевне, працював радист.

Черненко торкнувся кишені, де лежала зброя.

“Шкода, якщо доведеться стріляти”, — майнула думка.

Він постукав. Спершу тихо, а тоді голосніше… Йому не відповіли, хоч звуки майже стихли.

І тоді Черненко збагнув, що то калатання його власного серця.

— Це ж треба!.. — передихнув і взявся до замка.

Він не знав його конструкції, але в школі розвідників добре вивчив, як поводитися з будь-якими замками. Незабаром Черненко зайшов до радіорубки.

Зупинився, бо було темно і тихо. Радист, мабуть, вийшов у якійсь терміновій справі. “Тим краще”, — подумав Черненко і відразу ж приступив до роботи.

Світла не засвічував, обходився кишеньковим ліхтариком. Швидко оглянув апаратуру, визначив специфіку роботи на ній. Радіостанція була звичайна, стандартна, добре йому знайома, але… працювати не хотіла. Черненко безперервно повертав вмикач, клацав тумблером, проте лампочка-індикатор, що мала повідомляти радиста про готовність апаратури, не світилася.

“Дідько б тебе взяв!” — лютував Черненко, кусаючи губи. Намагаючись розгадати секрет пошкодження, він оглянув панель, потім бокові частини. Тут усе гаразд. Відкрив тилову стінку рації і нишпорив променем ліхтарика по каскадах ламп та по численних хитросплетіннях провідників.

Ось він, секрет! Одне з гнізд шасі було порожнє. Все, виявляється, дуже просто і в той же час непоправно: в блоці підсилення сигналу не було лампи.

Сьогодні мозок людини порівнюють з комп’ютером. Тоді Черненко не знав такого слова. Не знав він і того, що через десяток років у світі з’являться дивовижні машини й кібернетика стане невід’ємною частиною цивілізації. Але тієї миті його мозок, мабуть, працював із швидкістю найдосконалішого сучасного комп’ютера.

“Що робити? Чекати на радиста? Небезпечно. Та й бозна-коли він повернеться. Може, й лампу носить з собою, щоб хтось, бува, не скористався рацією?.. Доведеться навідатись знову. Але пізніше, після вечері, коли стомлені від денного неробства пасажири розійдуться по своїх каютах”.

Щоб згаяти час, Черненко зайшов до ресторану, сів за столик, замовив вечерю й почав спостерігати за танцюючими парами.

Раптом біля нього пройшла господарка зниклого собачки. Побачивши Черненка, на якусь мить зупинилася, ніби роздумуючи, де вона бачила цю людину.

— Ну як? Знайшлася пропажа? — полегшив її завдання Черненко, весело всміхаючись.

— О!.. Так, так, дякую, — радісно відповіла дама, але, не затримуючись, пішла уздовж зали, витягаючи з сумочки довгу сигарету.

— Дозвольте, сеньйоро? — зупинився біля неї метрдотель — високий, схожий на боксера великої ваги чолов’яга.

— Дякую, — відповіла жінка й, припалюючи сигарету, щось тихо додала. Так принаймні здалося Черненкові.

“Я їх цікавлю?” — зринула думка. Але Черненко спробував себе заспокоїти. Хіба мало на світі чудернацьких господарок кучерявих собачок і велетнів-метрдотелів? І мало що могла пошепки сказати жінка люб’язному працівникові ресторану?

Тим часом у залі ставало людно.

— Можна? — раптом почулося біля Черненка й, підвівши погляд, він побачив перед собою людину з невиразним, безбарвним обличчям.

Ніщо в ній не виявляло ні професії, ні становища в суспільстві.

— Будь ласка. Прошу, — сказав Черненко.

— Чоловік подякував чистою іспанською мовою і сів.

На пароплаві розмовляли й англійською, і французькою мовами, і лише німці, що були серед пасажирів, переважно відмовчувалися, або ж говорили стиха, намагаючись якомога менше привертати до себе увагу.

— Дозвольте? — запитав незнайомець і потягнувся до меню. — Напої, однак, не дуже… — зауважив він.