Юрій Аліков - Гінці Нептуна

— Ох, Сергію, — знову тяжко зітхнув Данилевський. — Був час, коли і мавпу вважали майже напівлюдиною й навіть намагались навчити її говорити.

— Але, крім “мама”, “тато” і “дай” нічого не добились, — закінчив за Данилевського Черненко. — Було. Зате сьогодні ми знаємо напевне, що мавпа, так би мовити, не дотягує до людського інтелекту і вчити її мови — марне заняття. А ось мову самих мавп уже розшифровано. І багато хто з дилетантів та любителів сенсацій були розчаровані, дізнавшись, що вона дуже бідна, складається лише з трьох-чотирьох десятків сигналів… Ні, Федоре, — помітивши, що Данилевський слухає його без інтересу, закінчив Черненко, — приклад з мавпами явно невдалий. Він не з тієї площини.

— Значить, ти знову своєї. Гадаєш, що звуки дельфінів — це голос розуму, а не інстинкту?

— Саме так. І, крім цього, відкриття не робляться на замовлення, в якісь визначені строки. А що стосується зарубіжних учених, то вони теж відмовилися від лобової атаки, зрозуміли, що проблему штурмом не візьмеш, тому й перейшли до планомірної, тривалої облоги.

— Хай усе це, Сергію, й так, але сьогодні раді потрібні не слова, а докази. Конкретні і реальні. — Данилевський зробив особливий наголос на останньому слові. — Чи можеш ти показати бодай один експеримент, який підтверджував би твою віру і який можна було б розтлумачити саме так, а не інакше?

— Ні. Сьогодні не можу, — глухим голосом озвався Черненко.

Данилевський мовчав і, глянувши перед собою, знову побачив хлопчика в строкатій тенісці. Той якимсь чином забрався у кліть для транспортування дельфіна і виконував там дивовижні й незрозумілі рухи. Певно, спрацював замок-автомат і хлопчик не міг вибратися назовні.

— Поглянь, Сергію, — сказав Данилевський. — Може, допомогти?

— Не треба. Знайде вихід і сам.

Хлопчик спершу заклично розмахував руками, та, переконавшись, що це марно, почав уважно розглядати кліть, обмацуючи металеві прути. Невдовзі він знайшов те, чого шукав, — важіль замка-автомата, довго вовтузився біля нього, мабуть, розгадуючи “секрет” роботи, а розгадавши, вийшов з кліті й пішов геть, час від часу оглядаючись на небезпечну людиноловку.

— Ось тобі живий приклад, — усміхнувся Черненко. — Якби хлопця залишити в тій клітці в’язнем, то через певний час можна виробити в нього досить складну поведінку. То яка твоя думка про його інтелект?

— Не розумію тебе, Сергію, — розвів руками Данилевський. — Питання стоїть серйозно, а ти жартуєш.

— Я не жартую. Я цілком серйозно.

— Добре, — сказав Данилевський. — А що накажеш писати у звіті?

— Напиши: провадяться пошуки, — відповів Черненко.

— Пошуки… Алхіміки теж шукали, але жоден з них не перетворив заліза на золото.

— Значить, я алхімік! Так і напиши у звіті! — Черненко рішуче підвівся з лави й швидким кроком попрямував до моря.

Данилевський, провівши його поглядом, зиркнув на свій професорський портфель і ще раз важко зітхнув.

— Штовхнув же мене дідько на цю поїздку…

Тим часом Черненко ішов уздовж берега. Під ногами стиха шурхотіла галька, пронизливо кричали над головою чайки-кликуни. А спогади ніби чекали нагоди, щоб знову заволодіти ним…

За склом ілюмінатора аж до виднокраю тяглася водяна рівнина. Спокійний океан — явище одноманітне й навіть дещо сумовите. Це на суші під час руху чітко відчувається пересування: змінюються пейзажі, будинки, пішоходи. В океані — все інакше. Вода і небо — без меж. Дивний світ, що ніби склеєний з двох частин, іноді навіть пофарбованих в однаковий колір, або ж, навпаки, в різний — блідо-синій зверху і в темний-темний знизу. Дивишся на цю картину і виникає неспокійне, тривожне відчуття, ніби час зупинився і вже ніколи не буде нічого іншого, крім оцієї води й неба.

Щойно було світло, та сонце якось відразу наче пірнуло у воду — сховалося за обрій, довкола стало темно, а над головою засяяли зірки. Ніч у тропіках настає несподівано, і тут не буває вечірньої зорі — чудової пори, оспіваної всіма поетами світу.

Каюта була така маленька, що Черненко навіть не міг по ній пройтися, хоч йому й не сиділося на місці. Та виходити на палубу остерігався. Він лежав на канапі й машинально гортав “Пам’ятку для тих, хто зазнав морської катастрофи”.

“Скільки потрібно слів для донесення? — думав він. — Якнайменше. Скажімо, так: “Розкритий місцевою поліцією…” А може, німцями? Адже ставка у їхній грі не маленька — уран… Ні, ні. Це були місцеві. А взагалі, яка різниця? Головне, що він уникнув переслідування й тепер на пароплаві, і що має дуже важливі відомості, які треба негайно передати на Батьківщину. Шкода, звісно, що він не зустрівся з Мендозою, але це вже було неможливо…”