Юрій Аліков - Гінці Нептуна

У штабі його зустрів інший майор і чорнявий, похилого віку чоловік у цивільному. Майор відразу ж звернувся до Черненка із запитанням:

— Звідки ви так добре знаєте іспанську мову?

Цього разу Черненко не відбувся, як тоді, в розмові з капітаном, коротким і вичерпним “вивчав”, а розповів про все спочатку.

Історія ця була незвичайна. І почалася вона ще в тридцять восьмому році.

Одного весняного дня, коли екзамени в школі, як то кажуть, були на носі й у восьмикласника Сергія Черненка катастрофічно зменшувався вільний час, мати повернулася з роботи пізніше, ніж звичайно, і привела хлопчика — худенького, з блідим обличчям і чорними, як маслини, очима.

— Знайомся, Сергію, це Енріке, — сказала мати. — Син іспанського республіканця. Його батьки загинули в боротьбі з фашистами. Він буде тобі за брата.

Так зустрілися вони — Сергій Черненко і син іспанського антифашиста Енріке. Відтоді в житті Сергія настав період, який пізніше він назвав “епохою Енріке”. У вільні від уроків години він учив Енріке російської мови, а сам пожадливо оволодівав іспанською, бо вирішив, як і тисячі хлопчаків його віку, обов’язково взяти участь у боях іспанських республіканських бригад з фашистами. Він, як і його однолітки, жив подіями в Іспанії, носив прямокутну пілотку-“іспанку”, а географію далекої країни на Піренеях знав, мабуть, краще, ніж власної.

— Ой, Сергію, провалишся ти на іспитах, — часто казала мати.

— Не провалюся, — обіцяв Сергій і заощаджував час за рахунок гімнастики, плавання і сну. Його життя тепер ішло за чітко виробленим розкладом: у понеділок, середу і п’ятницю вони розмовляли з Енріке тільки по-іспанському, у вівторок, четвер і суботу— по-російському. Неділя була вихідним днем, і тоді російські слова звучали упереміш з іспанськими.

Отож Сергій опановував іспанську мову не за програмою, а стихійно. І успіхи його були вражаючі. Вже восени на вечорі-зустрічі з іспанськими дітьми Сергій розповідав про радянських комсомольців. Гості добре його розуміли, а дехто навіть вирішив, що він теж іспанець, тільки давно виїхав у Росію і через те забув окремі слова.

І все це завдяки Енріке. Взагалі Енріке був кумиром Сергія і всієї родини. Про нього не просто піклувались, його любили, як рідного.

В ті дні з Іспанії надходили скупі й невтішні вісті. Відчувалося, що фашисти перемагають. Та Сергій і Енріке не хотіли вірити в це. Поразка республіканців тимчасова, гадали вони, і справжні бої — ще попереду. Хлопці чули про радянських героїв, які самовіддано билися в інтернаціональних бригадах. Сергій чекав, що настане час, коли й він із своїм другом вирушить в Іспанію, щоб у боях з ненависним ворогом відстоювати республіку. А тому наполегливо й енергійно вивчав іспанську мову.

…Бесіда майора і сержанта затягнулася. Слухаючи, майор охоче пригощав Сергія цигарками “Дюбек” і час від часу робив якісь помітки.

— Ось так я й вивчив іспанську, — закінчив розповідь Черненко. — Ну, а в сорок першому, під час війни, батька перевели на Урал, ми з мамою поїхали також, а Енріке з іспанцями евакуювали за Волгу.

— Ви з ним листуєтесь? — раптом спитав іспанською мовою чорноволосий чоловік у цивільному, який весь час мовчав, і Черненко відразу зрозумів, що перед ним іспанець. Черненко відповів, і між ними зав’язалася бесіда, що мала характер відвертою іспиту. Іспанець навіть запропонував написати невеличкий диктант і, прочитавши його, зробив висновок: черненковий словниковий запас і грамотність задовільні, а вимова просто чудова. У будь-якому іспанському місті чи селі ніхто не запідозрить в ньому іноземця.

Ще тоді, на допиті полонених іспанців, Черненко зрозумів, точніше, інтуїтивно відчув, що саме цікавило капітана і для чого він запитав його про знання іспанської мови. І коли тепер йому запропонували працювати розвідником, Черненко не здивувався, а одразу, без найменших вагань, погодився.

— Я готовий, товаришу майор, — виструнчився Черненко.

Майор розсміявся.

— Ні, любий, ви ще ні до чого не готові.

Рік у спецшколі тягнувся нестерпно довго. На фронті час минав, наче мить, а тут, у тилу, щодень — те ж саме: іспанська мова, вправи із стрільби, радіосправа… І так день у день, з місяця в місяць. Як у калейдоскопі, миготіли важливі, історичного значення події: битва на Курській дузі, визволення Орла й Бєлгорода, відступ гітлерівців по всьому фронту. Сергій Черненко прекрасно розумів, якою ціною дістаються ті перемоги, — адже він був на передовій, — і дуже соромився своєї бездіяльності. Іноді йому здавалось, що його помилково відрядили в оце невеличке містечко, де він змушений відсиджуватись у затишних аудиторіях і вивчати те, що вже, мабуть, не знадобиться в цій війні, бо відчувалося в усьому, що перемога над фашизмом недалеко. Його тягнуло на фронт. Туди, де вирішувалась доля Батьківщини.