Михайло Грєшнов - Останній неандерталець

На одній з галяв ослизлою брилою пересувалася у воді дивовижна тварина; качиним носом вона занурювалася в калюжу, виловлюючи щось на дні і, задерши голову, ковтала їжу; зелені, напівзатягнуті плівкою очі тупо дивилися в зал, викликаючи в усіх присутніх відразу.

Болото раптом спучилося, відкрилася широка, заросла рідколіссям галявина. Зал жахнувся: на галяві точилося побоїсько. Шість чи сім довгошиїх чудовиськ відбивали напад півсотні ящерів. В’юнкі зубасті тварини кидалися стрибками, намагаючись вчепитися у горлянку, повиснути на спині вайлуватих потвор. Велети вдаряли могутніми хвостами і ними, мов колодами, причавлювали хижаків; гнучким рухом шиї вони давили ворогів, і ті падали на землю.

Люди полегшено зітхнули, коли знову набігла хвиля лісів, і, простягтись на всі боки, попливла зелена рівнина. Які ще жахи ховає під собою первісна сельва!

— Обличчя Землі! — задумливо мовив хтось у залі.

— Таким воно було в мезозойську еру, — сказав Іван Сергійович, — сімдесят мільйонів років тому! Жодна сторінка передісторії не знає такого розмаїття форм і таких нещадних сутичок!

А на екрані, як під крилом літака, летіли, пливли зелені хащі, без кінця й краю, наче вся Земля була вкрита малахітовим щитом.

— Зверніть увагу на райдужну смужку внизу екрана, — заговорив Андрій. — Спершу ми вважали її просто за перешкоду. Але зміни смужки в різних кадрах наштовхнули на цікавий здогад. Це кольорова діаграма атмосфери, спектр повітря. Погляньте, яка широка в ньому смуга вуглецю. Вуглекислого газу в атмосфері було в сотні разів більше, ніж зараз…

— Ото мені й потрібно! Якщо не помиляєтесь! — сказав Іван Сергійович.

— Ні, не помиляюся: лінії точно відповідають спектру.

— Тоді!.. — вигукнув Іван Сергійович, та в цю мить, блиснувши смугою прибою, на екрані простягся океан, могутній, блискучий, чудовий, сповнений гарячого тремтіння.

Хвилі здіймалися і опадали, як вільний подих. Синій простір зачаровував мрією про білокрилу чайку, вітрило, що забіліє на видноколі. Але хвилі здіймалися і опадали, розмірено, ритмічно, як шатуни працюючого механізму. Скільки ще тисячоліть рухатися їм отак, перед тим як підняти першого човна, понести закріплені на жердині вітрила?

— Океаном можна милуватися годинами, якщо хочете — цілими днями, — сказав Андрій. — Кристал, практично невичерпний, записав усе, що бачив протягом мільйонів років.

— Мільйонів?

— Важко відшукати в ньому свіжу сторінку. Ліс, океан, гори… Та нам, одначе, пощастило. От кадри, зняті сотні віків згодом.

На екрані простяглася горбкувата рівнина — степ з острівцями лісів. У високій траві блукало безконечне стадо горбоносих антилоп.

— Межа кайнозойської ери — обличчя Землі склалося таким, яким бачимо його тепер. І ця горбкувата рівнина — можливо, наші передгір’я…

— А де не ящери, велетні? — трохи розгублено спитала Люда.

— Вимерли.

— Хіба на землі зникли болота, жаркий клімат?

— Ні, причина інша, — сказав Іван Сергійович, — і я зрозумів її до кінця. Погляньте на спектр повітря, як розширилася в ньому смуга кисню і зменшилася смуга вуглецю. В цьому й полягає причина. Кристал засвідчує це неспростовно.

— Поясніть!

— Охоче! Ящери жили в атмосфері, перенасиченій вуглекислим газом. Для них це було нормально. А для рослин — справжня благодать. Згадайте мезозойські ліси. Вони висмоктували з повітря вуглекислоту і занурювалися в болота, запасаючи нам мільйони тонн вугілля. Але ж вони, виділяючи кисень, зовсім змінили склад повітря. Холоднокровні ящери не встигли пристосуватися до цих змін. Вони вимерли від перенасичення киснем… Вони згоріли!

У залі запанувала мовчанка.

— Але де прихідці? — мовила схвильовано Люда. — Чому вони не прилетіли?

— Хто знає, — відповів Андрій. — Може, їх не влаштовував склад атмосфери. Може, їхня зірка далеко від нашого сонця. Що б там не сталося, а Земля лишилася землянам.

Антилопи все йшли, витолочуючи траву, і, здавалося, за ними постане й подивиться у зал людина у звіриній шкурі, з камінним знаряддям у руці…

Екран поволі згас, у залі спалахнуло світло.

— Все! — сказав Андрій. — До речі, — усміхнувся хлопцям, — Свердловськ запитує про знахідку. Соломін таки повідомив філію.

— А як же зірка? — спитав Володимир.

— Зірка? Вона лише запам’ятовуючий пристрій. Передавальний механізм містився всередині еліпсоїда і, певно, передавав навіть тоді, коли на планеті не лишилося нікого живого. Минули мільйони років.