Михайло Грєшнов - Останній неандерталець

Промінь знову перенісся до лабораторії; і знову з’явилося обличчя, але вже інше — старе, у зморшках, обличчя чоловіка. Вражав його погляд, розумний, вольовий, але в ньому було стільки нелюдської втоми, болю, що мимоволі стискалося серце. Обличчя з’явилося всього на якусь мить, але в душі кожного полишило гіркоту і тривогу… Мабуть, чоловік перевіряв дію “ока”, а може, сам вирішив попрацювати з приладом, бо “око” знову метнулося до планети.

Знов у шаленому ритмі замиготіли дивовижні картини: працювали велетенські потужні машини, зсуваючи скелі, здіймалася курява, гнулися од вітру блакитні дерева; йшла валка людей: усі сумні, невисокі на зріст, вузькоплечі, з тонкими піднятими руками.

І знову — пустеля й мертве місто.

— Чому б їм не збудувати підземні міста? — спитали в залі. — Сховатися від пустелі?

— Можливо, такі міста є, — відповів Андрій, — але подекуди планету вкривають мертві радіоактивні зони…

Серед пісків траплялися червоні лисини, ще жахливіші, ніж пустеля. Над ними тремтіла імла розпеченого повітря, дихала спекою.

— Ось вони — осередки. Вони, як проказа, роз’їдають ґрунт, поглинають кисень. Планета не лише висихає, вона задихається.

— Яка ж при-чина, при-чина? — спитав Володимир.

— Можливо, природний розігрів планети, що прийшов зсередини, а може, ядерні випробування сягли активного шару, ланцюгова реакція…

— Жахливо бачити, як гине планета! — ледь стримуючи сльози, вигукнула Люда.

— Але вони борються! Дивіться!

Поверхня планети пішла в глибину, відкрилася зоряна далина, і тут, поряд, зависла в просторі велетенська чаша, вкрита склепистою банею. Безліч постатей повзало по металевих фермах: надбудовували стіни, кріпили скляні листи.

— Вони створюють штучну планету! — загомонів зал.

— Так, другий супутник! Вони поспішають… навіть гинуть.

Дехто з тих, що працювали, застигав нерухомо, сковзав вниз, зриваючись по внутрішній поверхні чаші. Натомість приходили інші.

— Титанічна праця! їхній слабкий організм не витримує. І все одно вони працюють, щоб врятуватися!..

Відкрилося внутрішнє приміщення — величезна галерея, зала з вікнами у космос. По боках височіли синьо-зелені рослини з блискучим, нерухомим, наче металевим, листям. У центрі зали виднілося кілька еліпсоїдів, у головній частині їх виблискували сині з чотирма нерівними променями зірки.

— Вони готують розвідників на інші планети…

Запис обірвався, і після кількох секунд безладного мерехтіння відкрилося чорне безмісячне небо та сім яскравих зірок; одна, блакитна, стрімко летіла назустріч…

Люда здригнулася од спалаху світла. Все здавалося чужим — зал, обличчя, ніби вона прокинулася після незвичайного сну і ще перебувала під владою його дивних видінь. Володимир теж дивився чужим затуманеним поглядом, навіть Іван Сергійович, здавалося, був неуважний.

— Це лише тисячна частка того, що розповідає кристал. Скільки ще можна побачити! — казав Андрій.

— Невже вони загинуть? — спитала Люда.

— Вони посилають космічних розвідників. Але куди? До зірок? Чи зуміють вони дістатися зірок при своїй тендітності? Бачили їхні руки — соломинки?..

— Слабкість ця ілюзорна — заперечив Іван Сергійович. — Ці руки зробили штучні планети, зірку…

— Але радіація? Вона усіх їх загубить.

— Дорога їхня сюди, на Землю! — впевнено сказала Люда.

— На Землю? — вигукнув Андрій. — Не так це просто!

— Чому?

— Дивіться…

На екрані від краю до краю коливалося море лісів. У глядачів перехопило подих од блакиття і прозорості повітря, неосяжності зеленого простору. Він пропливає унизу, як безмежна нива, засіяна могутнім велетом. Зал наче сповнився повітрям Землі, із запахом квітів, глиці, липи…

— Гарно? — спитав Андрій. — Не кваптесь захоплюватися. — Промінь ковзнув униз, “око” вдивлялося в хащі.

Кошлата шкура лісу розповзалася на клоччя: купки і поодинокі дерева; блиснула вода, всі побачили, що коріння йдуть в іржаву каламуть болота, а стовбури здіймаються над водою; одні стояли прямо, інші, нахилившись, хапалися гілками за сусідів, щоб не впасти в пожадливу драговину. Ті, що впали, тонули в коричневому багні, простягаючи над поверхнею обгризені лапи в похмурому безнадійному заклику. Ні порухів, ні звуків не було між гіллям, що зчепилося в боротьбі за сонце, за синій простір неба. Там же, де гілки розступалися і проміння торкалося болота, плавали величезні, мов барильця, квіти: білі, жовті, оранжеві; здавалося, вони зроблені з бляхи, такими щільними й міцними були їхні пелюстки. Вони не тішили, а скоріше жахали людське око.