Михайло Грєшнов - Останній неандерталець

Люда витягла карту, схилилась над злощасним квадратом Л-2. Скільки стоянок, маршрутних ліній, і — нічого! Справді, хоч розбийся! От і ще стоянка…

Вовка був десь поблизу, стукотів молотком. “Дятел дзьобом тук та тук…” — подумала Люда. І так — щодня.

Несподівано стукіт урвався, немов його проковтнула тиша, — нестерпна і тривожна. Люда підвела голову і почула Вовчин крик:

— Лю-Людо! Він — дивиться!

Люда побігла вниз по схилу: бур’ян, кущі багна хапали її за ноги, ніби намагаючись зупинити.

Вовка стояв у розколині, у річищі висохлого струмка. З одного боку здіймалася чорна, мов зрізана ножем, скеля, з другого — височів осип такого самого чорного, зруйнованого часом і дощами каміння. По осипу густо росли осики, ще зелені тут, куди не долітав вітер; крізь крони пробивалося сонце, лягало на дно розколини і на Вовку яскравими плямами. Вовка тримав у руках щось схоже на зірку, з чотирма нерівними променями, а скоріше — на птаха, стрімкого, з розпластаними крилами, витягнутим дзьобом. На обличчі хлопця — переляк і розгубленість.

— Рро-зумієш! — почав він. — Я підняв її тут… І коли глянув, то ос-товпів! Просто на мене, звідси ось, зі скелі, дивилися очі. І потім — іскри…

Сім кольорів полум’я!

Хлопцеві було не по собі: брови сіпалися, лізли на лоба, навколо губ проступили білі плями. Люда взяла зірку. Це був кристал, твердий, важкий. Забарвлення зірки нерівномірне; біля основи промені відсвічували голубінню, кінці темно-фіолетові, потовщена середина — зеленкувата, мов пляшкове скло. Повертаючи кристал, Люда на мить повернула його боком до сонця: кристал спалахнув у неї в руках, а на зламі, навіть всередині зламу, — Люда встигла помітити шпарини й шерехатості каменю, — відкрилася пласка заболочена рівнина, що тяглася аж до виднокола. На передньому плані височіли могутні дерева, схожі на пальми, біля їхнього підніжжя, у воді, здіймалося щось велетенське, буре, безсумнівно, живе. Руки її здригнулися, все зникло.

Дівчина глянула на Вовку, він усе ще стояв ошелешений, і розгублено опустилася на траву. Кілька секунд вони дивилися одне на одного, не вірячи тому, що бачили.

— Вовко… Знаєш, що ти знайшов? — спитала вона.

— Що? — спитав він. Голос його, здавалося, лунав звідкись здаля.

— Не знаю… Жахно сказати… Треба негайно йти до табору!

Посутеніло, коли вони підійшли до центральної бази геологів. З десяток наметів громадилось на галявині. Діловито торохтів двигунець, постачаючи табір світлом, проте лампи горіли тьмяно: працювала електролізна і забирала половину енергії.

Намет керівника містився в центрі. Сам Іван Сергійович нездужав; давалася взнаки давня рана та ще цей клятий ревматизм. Він сидів на ліжку, парив ноги у тазку з гарячою водою, настрій у нього був кепський.

Радист Євген Петров, котрий жив із ним у наметі, сказав, що прийшли Володимир та Людмила і дуже хочуть бачити його.

— Завтра! — пробурмотів Іван Сергійович, проте, схаменувшись, спитав: — Як це — прийшли? Володимир же був третього дня. Чого їм треба?

— Кажуть, прийшли з зіркою…

— Із зіркою? Христа славити? Теж мені, дотепники… Може, знову колчедан?

— Ні, не колчедан. Але вони дуже хочуть бачити вас.

— Давай! — Іван Сергійович відсунув тазок, ступив у старі валянки.

Володимир і Люда ввійшли. Хлопець тримав у руках згорток.

— Ми до вас, Іване Сергійовичу, із знахідкою, — сказав Вовка. — Зірку знайшли….

Він розгорнув парусину, підійшов ближче… Зірка тьмяно заблищала гранями.

— Ось… Дивна якась…

Володимир обіруч подав зірку Іванові Сергійовичу.

— Важкувата… — непевно промимрив той роздивляючись. — Зроблена непогано. Звідки?

— У тім-то й річ, Іване Сергійовичу, — звідки? — підхопив Вовка.

— Де знайшли, питаю?

— У своєму квадраті Л-2.

— І що ж?

— Як вам сказати… — затнувся Вовка… — Вона незвичайна!

Іван Сергійович глянув на Володимира, на Людмилу.

— Він правду каже, — вступилася за товариша Люда. — Дуже дивна…

— Що ви мені голову задурюєте? — раптом напрочуд спокійно мовив керівник. — За хлопчиська маєте?..

Тоді Вовка плутано і квапливо розповів, як ішов осипом, побачив зірку і як зі скелі глянули на нього очі.

— Очі? — перепитав керівник.

— Та ще які, Іване Сергійовичу, — пронизали наскрізь…

— Скажи-нс, хлопче, а язика ти часом не бачив?

— Ні, — не зрозумів Вовка. — Не бачив.

— Одному моєму знайомому пощастило більше. Чортів бачив! Як хильне чарчину — вони тут як уродилися. Стовбичать, каже, дражняться, язика показують… І, думаєш, чорти його до чогось путнього довели?