Михайло Грєшнов - Останній неандерталець

Сонце вже підбилось височенько, пече нестерпно. Адам іде вниз. Він притомився, рухи стали повільні, мляві.

Спускатися легше, я майже наступаю йому на п’яти. От уже близько зарості. Чомусь Адам бере вбік — побачив пташине гніздо? — а я йду прямо.

І весь час озираюсь: чи піде він за мною, чи обере інший шлях? Адам іде слідом, але я одним оком стежу за ним. Ось і кущі. Обминаю один кущ, другий, виходжу на галявину і, ні про що не думаючи, простісінько натрапляю на барса. Він кроків за шість од мене. Якусь мить роздивляюсь його, і перше враження — усе в ньому гарне і досконале: очі перекреслені чорною блискавкою згори донизу; зігнуті, готові до стрибка лапи, довга, всипана темними кільцями спина, і ще далі білий кінчик хвоста. Ось він стрибне, повалить, зімне. Ця думка приголомшила мене, прикувала на місці, позбавила волі. В мізках, як в арифмометрі, стугоніло одне слово: кінець…

Ледь помітно барс підтяг перед стрибком задню лапу. У цю ж мить жахливі руки-клешні схопили мене й жбурнули на траву. Там, де щойно був я, стояв Адам. Не млява, стомлена спекою людина, а люта звірина: очі йому звузилися, шерсть на потилиці й спині здибилася. Якщо для мене була несподіваною зустріч із барсом, то для барса не менш несподіваною була зміна осіб. Замість напівмертвої з переляку нікчеми, котру можна було знівечити ударом лапи, перед ним стояв господар Гімалаїв. Звір заревів. Уникнути зустрічі вже не можна було — увесь він мов зведена пружина, — вступати в бій з найсильнішим з усіх ворогів небезпечно, а відступати пізно. Тварина виміряла стрибок, щоб не схибити й накрити людину всією своєю вагою і силою. Адам розумів це, він пригнувся, майже присів, витягши наперед могутні руки. Він стежив за кожним порухом звіра, точно вгадуючи його дії.

Я дивився на Адама. Я бачив його в ці дні за різних обставин: на луках він нагадував селянина, що прополює грядки, на полюванні — мисливця. Зараз це була тварина, сильна і нещадна.

Вони стрибнули водночас. Барс сподівався впасти на людину усіма чотирма лапами й підібгав задні у ті частки секунди, доки тривав стрибок. Але в момент найвищого зльоту, коли тіло тварини розпласталося в повітрі, Адам опинився під черевом барса, схопив його за задні лапи. І вже не дав йому опуститися на землю. Могутнім рухом він розкрутив барса над головою і, вклавши в останній ривок усю силу, вдарив об камінь…

Уперше за час мандрів із Адамом я втратив свідомість. Галявина, кущі попливли перед очима, все запнула темрява. Переживши жах снігової лавини, я думав, що нічого страшного зі мною не станеться. Поблукаю з Адамом, поспостерігаю за ним, дістануся людського житла, — увесь час я поглядав униз, у долину: чи, бува, не синіє десь димок? Ця безтурботність, напевно, була навіяна цивілізацією. Більше того, зустріч із Адамом — твариною чи людиною — не пробудила в мені навіть почуття небезпеки чи тривоги. Тільки зустріч віч-на-віч із барсом — та й то якусь мить я милувався твариною, ніби в зоопарку, — і сутичка, що розігралася на галявині, відкрили мені світ, де я перебував. Цей світ зламав мене, нерви мої не витримали.

Не знаю, скільки я марив. Отямився від болю в плечі — Адам торсав мене, намагаючись розбудити. Я встав на ноги і, хитаючись, пішов геть од галявини. Недавня подія згадалася мені до найменших подробиць. Барс розтерзав би мене. Не вірилося, що я живий; гори, небо здавалися сірими, мов укриті пилом. Довго йти я не міг і, скориставшись тим, що Адам вибрав місце для відпочинку, зупинявся, впав мов підкошений поруч нього.

Нервове потрясіння і хвороба спричинилися до марення. Вночі я кидався в гарячці, не давав спати Адамові, вранці не міг стати на ноги. Адам бачив, що зі мною коїться щось погане, але допомогти мені не міг. Удосвіта його вже мучив голод — напередодні він не ходив на полювання. Кілька разів він пробував іти на пошуки їжі, але я кликав: “Адаме!”, і він лишався. Нарешті він сів поруч, мабуть, змирившись із тим, що залишити мене не можна. Обличчя його було зосереджене, брови насуплені — Адам думав. Я то непритомнів, то приходив до тями, а він усе сидів непорушно і думав. Опівдні, коли сонце, що весь ранок блукало в тумані, визирнуло, і я лежав, зігрівшись, позбувшись противної судоми, Адам раптом підвівся і подався геть. “Адаме!” — гукнув я. У відповідь затріщали кущі — Адам побіг. Мене пойняв відчай, я поповз, продираючись крізь хащі, але сили щомиті залишали мене і, коли я вибрався на галявину, то далі повзти не зміг. Припав обличчям до землі і заплакав. Од жалю до самого себе, від жорстокості Тедді, Адама, котрі кинули мене напризволяще. Але що міг вдіяти Адам? Усе, що було в його силах, він зробив. Навіщо йому морочитися зі мною? Адам — частка природи. В його розумінні і я частка природи. Слабша частка, бо в природі виживає сильніший. Якщо я не можу рухатися, добувати їжу, боротися, я вже мертвий. Така нещадна логіка. Не сидіти ж, не оплакувати мою слабкість — сентиментальність тут ні до чого.