Михайло Грєшнов - Північна зірка

Це був чудовий похід: багаття, полювання, щоденник… Надії друзів справдилися: вони відкрили торит… Втім, хіба тільки торит? А зараз за спиною цілий задублий мамонт. Його потрібно лише оживити. На мить Борис зупиняється, мовби спіткнувшись на слові. “Оживити? Він сказав — оживити?” Щось у цьому слові іще за межами думки, та Борис був уражений, як громом:

— Оживити!..

Досліди на рибах, кажанах засвідчували можливість оживлення! Навіть коли було поверхневе обмерзання. Борис пригадує еластичну шкіру мамонтів, холодну як лід, але не лід! Кортить іще раз торкнутися її.

— Як оживити? — Борис б’є кулаком по долоні. — Як?..

Він хоч зараз готовий оживити. Знати б лише, як це зробити.

Ніч наповзає неквапом. Зійшов місяць, величезний, олов’яний… Мороз, холоди тиснуть нещадно. Борис підкидає у вогонь хмизу, полум’я здіймається вище, танцює, хвилюється. Це допомагає думати. Все про те ж — як оживити мамонта.

Посеред тиші чути виразні кроки. Борис підводить голову: хто б це міг бути? Пішки?.. Може, це тільки здається?.. За багаттям темрява і ніч. І місяць — зайвий, наче ґудзик, пришитий до небозводу.

Кроки стають іще виразніші. Тиша така, що не второпаєш, близько вони чи за кілометр від багаття. Хто це може бути?.. Навкруг ні оселі, ні людини. Кроки — вже поряд.

— Хто тут? — запитує Борис.

Чути натруджене дихання людини. Борис зривається з місця і майже стинається з Василем.

— Борисе… — важко опускається той біля вогню.

Без рукавиць, зледенілий по шию, Василь скидається на примару.

— Там… ополонка, — говорить він. — Влетіли з розгону. І вмить — під лід: собаки, нарти. Сам також. Якби не вмерзле кореневище…

Василь з відчаєм глипає на Бориса.

— Двісті кілометрів шляху, — додає. — Без рушниці, без сірників…

— Гаразд! — Борис зрозумів товариша. Дістає спальний мішок, білизну. — Не пропадем…

Допомагає Василеві роздягтися, розтирає посинілі ноги. Подробицями не цікавиться — зайве. Потім вони сидять біля багаття, Василь п’є чай. Борис охоче поділився б з другом думками про мамонтів, про те, що вони живі. Та Василь потребує спокою.

Вкладаються спати мовчки. Василь засинає одразу. Борис думає, яким складним і важким буде наступний день. “Оживити мамонта…” І те ж саме кляте запитання: “Як?..” Борис довго перевертається з боку на бік, сон тікає від нього. Перед очима — печера, собаки, синє кримське море. “Чому море, — думає Борис, — коли навкруги мамонти, мамонти… Один, — рахує він, — другий, третій…” — аж поки сон не змагає його.

Розмова між друзями відбувається вранці, під час сніданку.

— Пішки по квітневому снігу, — говорить Борис, — десять-дванадцять днів. Наступить весна — мамонта не вбережеш…

Василь погоджується: не вбережеш.

— Ризикувати не маємо права, — Борис рішуче підводить очі, — мамонта треба оживити.

Василь не доносить кварту до рота. Він що, Борис, з’їхав з глузду? Оживити мамонта?..

Та погляд Бориса твердий, слово продумане. І перше, що зривається з губів Василя, — те ж саме запитання:

— Як?..

Борис гаряче викладає теорію анабіозу. Тварина, поза всяких сумнівів, в анабіозі, її треба розбудити, повернути до життя!

Василь розкриває рот, щоб запитати, як це зробити, та Борис зупиняє його:

— Повільним прогріванням тіла, кожної клітини…

— Прогріванням?.. — запитує Василь. Думка Бориса йому зрозуміла. Але ж це абсурд! І не абсурд… Якийсь час Василь бореться із самим собою. Звичайно, абсурд!

Борис зазирає йому в очі, жде відповіді.

“А може, і не абсурд, — думає Василь. Він уже захоплений ентузіазмом Бориса. — Проте як це зробити?.. Прокляте запитання, навколо якого обертаєшся, як дзига. Звісно ж, прогріванням!..” Василя переймає те ж почуття, що напередодні володіло Борисом: є слово, але зміст слова іще за межами мислення. “Одначе..” — Василь намагається взяти себе в руки… Та перше, що спадає йому на думку, — заперечення.

— Багаттям печеру ми не прогріємо, — говорить він. — Сонця на Колимі не досить. Високочастотним струмом? Необхідні заводські умови…

Борис продовжує зазирати йому в очі.

Василь перестає заперечувати, хоча міг навести ще тисячу заперечень. Він бачить спокійну позу тварини, мирно опущений хобот.

— Що ми маємо? — запитує.

Борис з полегшенням зітхає: Василь прийняв його мрію.

Василь справді прийняв. Нарешті слово починає обростати плоттю, воно вже не просто звук. Воно вимагає знайти рішення, і Василь шукає це рішення. У них майже нічого немає, щоб здійснити задум.