Михайло Грєшнов - Північна зірка

Перегородку розібрано. Денне світло вривається у другу половину печери. В центрі її колодязь. Андрій робить до нього два-три кроки. На дні колодязя жіноча статуя!.. Сонце освітлює склепіння і стіни печери, у колодязь падає відбите світло. Статуя золота!.. Ось чому її заховано! Андрій нахиляється над колодязем і ціпеніє: статуя обертає до нього обличчя. Дивиться на нього живими очима!.. Андрій схиляється нижче:

— Ти… ти… — Йому перехоплює подих. Ледве вичавлює з себе: — Хто ти?..

Неправдоподібне запитання! Все, що відбувається потім протягом години, двох, — неправдоподібне! Але Андрій бачить статую, він запитав її. І статуя його бачить — зіниці у неї здригнулися.

— Звідкіля ти тут? — запитує Андрій. Ніхто на Землі не міг зробити таку статую, такі очі! — Звідкіля ти?..

Статуя відповідає! Звук її голосу нагадує звук валторни, дзюрчання джерельної води. Андрій не розуміє слів, але він бачить відповідь — іншого порівняння не підшукаєш: бачить небо, чорне, яке він бачив уві сні, і на небі сонце-зірку. Зірка невідома йому. Статуя з чужого далекого світу!

Андрій не зводить з неї очей. Руки і ноги статуї перебиті, лівої руки до ліктя немає. Головний убір понівечений. “Антена… — здогадується Андрій. — Тут мусить бути антена!..” Статуя розуміє Андрія, вона миттю показує, якою була у минулому: на голові убір у вигляді гребеня, ноги стрункі, на грудях, майже під підборіддям, де зараз кругла пляма, — медальйон із зображенням планети.

— Як ти опинилася на Землі?..

У Андрія тисяча запитань. Снують у голові — яке на черзі? “Не спіши, — стримує себе, — спершу необхідно дізнатися, звідки вона, як потрапила на Землю?”

Статуя показує засніжену рівнину під низьким сонцем — давню тундру. Крізь заметіль рухається золотиста статуя… Чи був це телекінез? Чи статую доставив міжпланетний корабель? Жива вона чи робот?.. Не жива, пояснює статуя, і не робот. її форми відтворюють форми мешканців далекої планети, це втішає і дивує Андрія: люди чужого сонця такі, як ми! Андрій запитує:

— Як тебе звати?

— Сеа, — чує у відповідь. — Зірка…

— Сеа… — Андрієві шкода її, знівечену, покинуту.

— Мені не боляче, — промовляє статуя. — Мені страшно…

Андрій здригається, згадує нічні ридання. Статуя обдарована почуттями, які можна назвати людськими: почуттям туги, самотності.

— Розповідай далі, — просить Андрій.

Статую захопили шамани, зробили з неї божество. Вони возили її по тундрі, змушуючи передрікати майбутнє. Вона давала прогнози на риболовлю, полювання. Якщо пророкування були несприятливі, шамани катували її, сприятливі — давали спокій. Вона вибирала позитивні прогнози: їй хотілося зберегти власне життя. “Як це звучить: зберегти життя”, — відзначив Андрій. Сеа сподівалася, що її повернуть на рідну планету.

Так і сталося б, якби залишилася неушкодженою антена. Сеа підтримувала б зв’язок зі своєю планетою. Можливо, вона встигла передати щось про зустріч, проте, коли головний убір був зламаний, зв’язок припинився. Ті, хто послав її, уже не могли повернути назад. Якщо ж їм вдалося прийняти передачу про зустріч з людьми, побачити, що сталося у хвилину контакту, вони дійшли до висновку про ворожість цивілізації, продовжувати контакт з якою немає сенсу.

Коли це було? Андрій знає легенду про богиню, яку переховують північні народності, — Золоту Бабу. Коріння легенди губляться у тисячоліттях. Про статую згадується у скандінавських сказаннях. На Русь звістку про неї принесли новгородці, які ходили за Урал на промисел дорогоцінного хутра. Запис про золоту статую внесено до Софійського літопису у чотирнадцятому столітті: “Невірні (які не прийняли християнську віру) племена за Уралом схиляються перед вогнем, каменем і Золотою Бабою”. Дуже давня ця історія. І де б не згадувалося про золоту статую, — скрізь розповідалося про гонитву за нею, про бажання оволодіти здобиччю. На статую зазіхали варяги і новгородці, Єрмак, тобольський митрополит Філофей, вчені, купці та авантюристи. Останні згадки про статую належать до 1918 року. Але міф про неї проіснував понад півтора тисячоліття. Жінка, писали про неї, золота статуя, віщунка, має інструменти, що звучать, як труби: пророцтва богині збуваються. Міф пройшов крізь незміриму товщу часу. І якщо тримається з такою впертістю, значить, він межував з дійсністю.

Ось вона, дійсність, перед Андрієм. Перша його думка — визволити статую з колодязя. Але статуя не здатна втриматися на перебитих ногах, не те щоб іти. Витягнути її з колодязя у Андрія не було сил.