Віктор Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

При тьмяному світлі сірника він побачив великий пролом у стіні з великою купою пилу посередині. Гриня поспіхом вийшов з підвалу і рушив додому по нову електролампочку, щоб краще роздивитися невідомо ким зроблений пролом у стіні. Після відвідин підвалу Гриня раптом вічув звірячий голод, і це ще більше підганяло його. Дружина, відкривши двері, зблідла і вхопилася за одвірок.

— Це ти? — пробурмотіла вона чужим голосом.

Гриня кинувся до дзеркала і побачив, що звідти дивиться на нього схудла фізіономія, з щетиною, ніби три дні не голеною.

Син Іван, учень п’ятого класу, визирнув з кімнати і, побачивши схвильованого батька, з винуватим виглядом зник за дверима.

— Вчора ж голився, — шепотів Гриня, погладжуючи шорстке підборіддя.

— Іди поголися, — буркнула дружина, що вже прийшла до пам’яті.

— Ні! — вперто махнув головою Гриня. — Спочатку поїсти! І швидше!

Дружина здивовано знизала плечима. Вона звикла, що в її чоловіка, як і в кожного, хто зловживає спиртним, зранку ніколи не було апетиту. Гриня жадібно давився цілими шматками і голосно плямкав.

Син знову виглянув з кімнати, подивився на батька, що похапцем снідав, усміхнувся і знову пішов до себе. Після сніданку Гриня поголився і розгублений пішов доповідати про те, що сталося, начальникові жеку.

Начальник, ніби Юлій Цезар, робив одночасно кілька справ: говорив по телефону, накладав на заяві резолюцію, відбивався від двох відвідувачів і жував котлету.

— Снідаєте? — знічено усміхнувся Гриня, не знаючи, з чого почати.

Від подиву начальник ледве не вдавився, аж рука опустилася, що дозволило відвідувачам підсунути якусь заяву. Він ніколи не бачив Гриню тверезим, і його поява викликала передчуття біди.

— Ну, — видавив начальник жеку погрозливо, — викладай! Чого тобі?

Думки, слова, які він наготував, усе переплуталось у бідній голові Грині. Він підняв очі і, побачивши закам’яніле в чеканні обличчя начальника, почав щось плутано розповідати:

— Ну, я туди, а там — це, нічого там немає…

— Чого немає? — зморщивши лоба, запитав начальник і, як тарган, заворушив вусами.

— Чого немає? — розгублено хихикнув Гриня. — А нічого немає.

— Ти до пуття розкажеш, у чому річ? — гримнув начальник.

Гриня боявся начальницького гніву, бо в нестримному пориві йому могли нагадати про численні гріхи. Цей переляк повернув Грині дар мови, і він досить зв’язно розповів про все, що сталося з ним уранці.

— Та-ак, — протягнув начальник. — Ясно. Цеглу покрали. Видовбали і покрали!

— Ні! Ні! — злякано вигукнув Гриня. — Якщо хто і взяв, то не я!

— Не брав? — єхидно запитав начальник. — Чия ж тоді це робота?

Гриня тільки пхикнув, вражений бездоганною логікою цього доказу. Начальник метав громи і блискавки, тавруючи ганьбою двірника. Гриня нарешті й сам на деякий час повірив, що цю цеглу він продав по п’янці комусь для дачі.

Рознос закінчився на диво щасливо. Начальник, мабуть, підкуплений тверезістю двірника, пообіцяв дати цегли і людей замурувати пролом. Потім погрозливо промовив:

— Ну, а якщо повториться…

Гриня улесливо посміхнувся.

Другого ж дня дірку замурували. Гриня по кілька разів на день відвідував підвал, що правив йому за схованку для міцних напоїв, і помітив одну дивну обставину. Якщо він протягом хоча б хвилини був біля пролому, то в нього, крім прискореного росту щетини на лиці і появи сильного апетиту, проходило вивітрювання алкоголю. Дружина, як природжений дослідник-діалектик, вбачала в цьому певний зв’язок і не примушувала чоловіка дихати на неї, коли бачила, що він обріс щетиною. Гриня невдовзі зрозумів усі зручності свого відкриття і, коли йому треба було з’явитися на очі дружині, притулявся на хвилину до стіни, в якій був пролом.

Якось, вештаючись у дворі, Гриня побачив, що з третього під’їзду вийшов старий пенсіонер і сів на лавці у затінку. Із розмов сусідів Гриня знав, що цей старий — професор чи то біохімічних, чи біологічних наук і до останнього часу був науковим консультантом мало не в п’яти НДІ. Грині закортіло вилити душу освіченій людині, яка нічого в житті не бачила, крім книг. Хай і професор знає, що навкруги багато цікавого і що повноцінне життя не може поміститися в запилених фоліантах, які лежать у нудному професорському кабінеті. Гриня підсів до професора і, відкривши щербатий рот, дихнув на нього сивушним перегаром.

— Поважаю науку, — сказав він задушевно.

Професор гидливо покрутив носом і відсунувся.