Віктор Балаян - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 80

— Як же її звали?

— Лусік. Тут усе написано, — колега подав мені доповідну.

Надійшла відповідь і з Тбілісі: Шаліко працює в ювелірній майстерні, до Єревана у виробничих справах жодного разу не відряджався. Живе сам, судимостей не має.

Я негайно вилетів до Тбілісі. Був кінець дня, установи давно вже зачинені, тож заходити в Управління внутрішніх справ не мало сенсу. У мене була адреса Шаліко, проте я вагався — іти до нього зараз чи зачекати до завтра. Поринувши в свої думки, я непомітно перетнув площу і піднявся в Сололаки — один з вірменських кварталів.” Коли зупинився перед будинком родича Степана Івановича, вже зовсім споночіло. Здоровий глузд підказував мені повернутися назад, однак гостре бажання дізнатися пре все одразу взяло гору.

Господар відчинив двері, й мені не лишалося нічого іншого, як відрекомендуватися. Він розгубився, тоді здивовано запитав:

— Які можуть бути справи до мене у єреванської міліції?

— Повірте, що є. Інакше я б не став турбувати вас,

— Слухаю вас, — сказав він.

— Скажіть, — почав я, — коли ви востаннє приїздили до Єревана?

— Давно…

— А точніше?

— Років десять тому…

— Бували й пізніше, нам це відомо.

Шаліко мовчав. Цікаво, навіщо йому критись? Може, пізніші поїздки в нього пов’язані з чимось таким, про що він не хоче говорити?

— Місяць тому вас бачили в Єревані.

— Було таке. Навідував родичів.

— Чому ж не сказали про це одразу?

— Просто побоявся, що ви мене вплутаєте в якусь історію… Щоб не мати неприємностей, краще помовчати, — золоте правило.

— Ви зупинялись у Степана Івановича?

— Так, — глянув на мене скоса Шаліко. — Звідки ви це знаєте?

— Якщо це правда, що ви приїхали до Єревана погостювати, то чому сказали Степанові Івановичу, нібито прибули в службових справах? Це ж очевидна брехня. Адже ніхто вас у відрядження не посилав. З якою тоді метою ви насправді навідуєтеся до Єревана?

— Я ж вам сказав — провідую своїх родичів. А коли Андраник вам набрехав.

— Чому набрехав? — Я вирішив скористатись і цим випадковим шансом. — Може, він про все чесно розповів?

— Ви його арештували?

— Поки що ні.

— Якщо він вам усе розповів, то що ви хочете від мене?

— Хочу з’ясувати роль, яку ви грали в цій справі.

— Яку роль? Я, слава богу, не злодій і не шахрай. Він продавав золото, я купував у нього і працював… Оце і все…

— І багато ви купували?

— Не пам’ятаю.

— І не цікавилися, звідки воно в нього?

— А мені яке діло? Десь діставав. Я не питав, а він не розповідав. Що ж, мені відповідати за нього? Живу чесно, чесно труджуся, виготовляю красиві речі…

— Щоб полегшити справу, — я витяг з теки чистий аркуш паперу і ручку, — напишіть докладно, коли й де ви познайомилися з Андраником, скільки разів купували у нього золото…

— А що далі?.. — Він узяв ручку.

— А далі доведеться зайти до Управління міліції й офіційно оформити ваші зізнання протоколом.

— Тут чи в Єревані?

— Тут.

— Мене затримають?

— Багато залежить від вас. Напишіть усю правду,

— Гаразд, — приречено мовив він і почав писати. Коли він дописав останній рядок, я добув із теки фотокартку дівчини і простяг йому:

— Впізнаєте цю дівчину? Шаліко глянув на фото.

— Ні, я її не знаю.

— Ви з нею знайомі. Спробуйте згадати.

— Ні, я її не знаю. — Він узяв фото і почав розглядати його уважніше. — Щось знайоме, а от згадати не можу,

— Може, ви були з нею на квартирі Степана Івановича років з десять тому? Тоді, коли він з дружиною поїхав у Цахкадзор?

— Точно! Згадав! Ну звичайно, вона!

У голосі Шаліко не було і тіні занепокоєння, він навіть усміхнувся… Мабуть, спогад був приємний.

— А куди ви її провели потім, після зустрічі?

Шаліко стенув плечима. Це мало значити, що він не пам’ятає цього.

— Часом не в підвал?

— У який ще підвал? — здивувався він.

— У підвал Степана Івановича. Шаліко засміявся.

— Навіщо? Хіба у всій квартирі нам не вистачало місця?

— Значить, ви не заперечуєте, що залишалися з нею наодинці у квартирі вашого родича?

— Звичайно, не заперечую.

— Ви знали, що вона живе не в Єревані?

— Як не в Єревані? А де ж тоді?

— Вам краще знати.

— Слово честі, уявлення не маю.

— Як ви з нею познайомилися?

— Нас познайомив Андраник. Я пробув з нею два дні, А хто вона і де живе, відверто кажучи, мене не цікавило, Я неодружений, розумієте? — Він замислився, потім проводив далі: — Коли не помиляюся, було це так: мої родичі поїхали відпочивати. Ключа віддали мені. В їхньому домі з цією дівчиною я прожив два дні. Потім мені треба було на день з’їздити додому в одній важливій справі. На вокзалі мене проводжали Андраник і ця дівчина.