Петро Кравчук - Пригоди. Подорожі. Фантастика - 85

— Так, топові вогні судна… У якому напрямку рухається?

— Перетинає наш курс зліва направо.

— Молодець, будеш морським вовком… На якій відстані від нас?

— Не можу сказати, — знічується Віктор.

— Еге ж, на око вгадати важко, — погоджується вахтовий штурман. — А приблизно — від нас миль за сім-вісім. Розминемось.

За шість хвилин до одинадцятої Ентоні стояв у біломармуровому вестибюлі морського корпусу перед вахтовим офіцером, який уважно вивчав його посвідчення й перепустку в спецсектор оперативного відділу. Щоразу, коли Ентоні опинявся в цьому вестибюлі, на нього віяло холодом від білого полірованого каменю, яким було оздоблено все довкола: високі стіни з вікнами-ілюмінаторами у глибоких нішах, кілька сходових маршів на відкриту галерею другого поверху, масивні кам’яні поручні, сама підлога округлого великого приміщення.

Біля одного з виходів на галерею, у невеличкому басейні з червоно-рудого плямистого граніту, стиха плюскотів фонтан, в’юнке зелене пагілля обвивало його, зазирало в гранітну чашу, купалося в ній.

Вахтовий повернув посвідчення і козирнув.

Ентоні рушив до входу на галерею, не зупиняючись, кинув погляд в ілюмінатор — за вікном-ілюмінатором брижився океан, хилились од вітру в один бік фінікові пальми, гостро стовбурчились непорушні кактуси й хитали побіля них химерними головами бліді орхідеї. Там, надворі, було по-тропічному жарко, а в цьому мармуровому вестибюлі аж морозило. Може, від передчуття нової роботи, яка завжди вносить якісь переміни в його неусталене життя й невідомо який слід і запах полишить по собі? Тут Ентоні діставав завдання, котрі надовго відривали його від берега, змушували напружувати мозок і нерви, а іноді обливатися потом, часто холодним, у задушливих відсіках підводного човна.

— Вас чекають у п’ятсот сімнадцятій кімнаті. — Другий вахтовий у біло-голубій формі ВМС відчинив перед ним двері у довгий вузький коридор, в якому він ще ні разу не бував.

На галереї півколом, перед Ентоні й за спиною в нього, у протилежній напівсфері вестибюля, на однаковій відстані одні від одних височіли масивні горіхові двері із щоразу іншою літерою старогрецького алфавіту у правому верхньому кутку, хоч, ясна річ, ні до стародавніх, ні до сучасних греків люди, що таїлись у щільниках численних кімнат, не мали ніякого відношення. Коридори-сектори розходилися в радіальних напрямах у цьому корпусі, ніби сонячні промені, певно, визначаючи напрями інтересів і сфери впливу по всій тверді та водній поверхні Землі.

— Ми вас викликали, Ентоні, щоб розпорядитися вами, не питаючи вашої згоди, лиш розраховуючи на вашу відданість інтересам держави.

Той, хто почав розмову, спинився, погляд його налитих важким оловом тьмавих очей ні на секунду не змигнув, вбираючи у себе вираз обличчя Ентоні Крейслера, намагаючись прочитати на ньому прихований настрій, потаємні емоції, порух думки. Бо від Ентоні і тільки від нього тепер залежав успіх задуманого. І після паузи повів далі:

— Власне, від початку цієї розмови вибору у вас немає, як нема його у нас, і рішення може бути однозначним — ви й цього разу виконаєте все, як виконували завжди.

— Можете не сумніватись, пане адмірал…

Крейслер стояв незрушно в цьому великому кабінеті, обшитому темним деревом, з безліччю вмонтованих у стіни шаф і відкритих полиць з пристроями теле— і радіозв’язку, сувоями паперів і службовими фоліантами, кількома моделями військових кораблів, великим глобусом у широкій ніші, приладами, що стосувалися навігації і судноводіння і мали тут, у цьому приміщенні, лиш декоративне призначення. Господар кабінету адмірал Менсіл все ще важко дивився перед собою з-за широкого масивного столу, схожого на більярдний. Щоправда, гра тут, безумовно, йшла куди серйозніша, у глобальному вимірі, й ставки робилися незмірно вищі.

Ентоні подивував і насторожив отой загальний вступ, яким зустрів його адмірал; досі за ним цього не водилося. Адмірал був похмурий, повільний у рухах, одне слово — незвичний. Колишнім лишився тільки погляд його очей кольору тьмавого олова, яким він втупився в Ентоні Крейслера.

Неподалік від столу, в кріслі під глобусом, сидів незнайомець у цивільному, риси обличчя якого когось нагадували Ентоні. Крейслер насторожено повів оком у той бік, і тоді незнайомець штучно усміхнувся, повільно встаючи назустріч:

— Пол Венгард, другий помічник прем’єр-міністра…